42-річний Олег Кілінський запевняє, що саме ця споконвічна тяга людини до свободи й повноцінного життя змусила його вже майже десять років тому відмовитися від автомобіля і пересісти на велосипед. Згодом він зуміє "посадити на велосипед" й дружину. І з тих пір Олег, попри здивовані погляди знайомих, які сприйняли нове захоплення ледь не як якесь небезпечне дивацтво, не уявляє себе без свого двоколісного друга. "На Землі ще є дуже багато місць, до яких можна тихенько, без особливого надриву дістатися саме за допомогою велосипеда", – зізнається Олег Кілінський. Тож, об'їхавши на велосипеді майже всю Україну, Карпати та Кавказ, слюсар за фахом, якому на вигляд нізащо не даш його роки, взяв у банку кредит і… вирушив перевірити свої сили у "небесні гори". Саме так з китайської перекладається назва гірської системи Тянь-Шань, розташованої у Середній Азії на кордоні між Казахстаном, Узбекистаном, Киргизстаном та Китаєм. Свій велосипедний похід довжиною в 2500 кілометрів корінний чернівчанин присвятив майбутньому ювілею рідного міста.
Ті, хто більше за інших люблять свободу й життя
А почалося все з пішохідних походів та випадкових знайомств, під час них. Адже у Чернівцях завжди були люди, які практично не злазили з велосипедів, бо постійний рух – це був звичний для них спосіб життя. Сказати, що це якісь особливі люди – навряд чи буде правильно. Вони просто більше за інших любили свободу й життя. Декого з них, людей старших, й досі можна побачити на вулицях міста. Звісно ж, у компанії з вірним другом велосипедом. Як, скажімо, 61-річного Віктора Трушковського – гуру сучасного велосипедного туризму у Чернівцях, який часто навіть пізньої осені чи взимку, одягнутий лише у шорти та благеньку майку, вправно маневрує велосипедом. Чоловік не лише об'їздив всю Буковину й країну, але й прищепив любов до велосипеда дружині та онукам. Навіть для весілля дочки цей невтомний мандрівник приготував не якийсь банальний подарунок, а присвячену тільки їй... поїздку у Яремче. Прямо з урочистостей, прихопивши з собою лише пляшку шампанського, осідлав свого вірного товариша і вирушив у далекі гори випити келих шампанського на честь нової сім'ї. До речі, саме через принципову позицію цього велосипедиста під одним з торгових центрів столиці Буковини з'явилася поки що єдина на всі Чернівці велосипедна стоянка. Чоловік просто попросив адміністрацію закладу популярно пояснити: чому для покупців-автомобілістів стоянку облаштували, а ось для велосипедистів – ні? У відданості велосипеду не відстає від Віктора Трушковського й Володимир Доцак. "Скільки раз мені доводилося чути від нього: Олеже, збирай людей – поїхали у Лекече", – розповідає Олег Кілінський (див. фото).
Навколо цього першого покоління чернівецьких аматорів велосипедного туризму й почала гуртуватися молодь. Попервах вони ще подорожуватимуть спільно, поступово збільшуючи за допомогою велосипедів відстань кожної наступної мандрівки. Спочатку на території Чернівецької області, потім за її межами – у бік Карпат. Ночівля у дорозі змушувала обзаводитися наметами, іншим необхідним у мандрах скарбом. З набуттям досвіду молодь почала подорожувати самостійно, з первісної групи виділилися лідери, які вже самі вели за собою нових туристів. Власне, цей шлях подолав і Олег, який разом з досвідченими велотуристами спочатку пройшов відповідну підготовку до третьої включно з шести існуючих категорій складності походів, а згодом вже сам почав керувати велосипедними походами. Серед останніх його здобутків – 14-денна подорож Кримом, що входить до четвертої категорії складності. Проте і зараз як старша, так і молодша групи велосипедних туристів бодай раз на рік обов'язково перетинаються. Особливо під час спільних весняних мандрівок.
Поштовхом ж для професійного заняття велосипедним туризмом стала участь кількох представників Буковини у чемпіонаті України, на який їх відрядив президент Чернівецької обласної федерації спортивного туризму Віктор Скрипник. Проте зовсім не фінансове сприяння федерації, до чого ці люди не звикли, і третє призове місце, яке наші велосипедисти, напевно, несподівано для самих себе одразу там посіли, справили на них найбільше враження. Знайомство з велосипедистами з усієї України, налагодження особистих контактів, відкриття нових мандрівних горизонтів – усе це вкупі і стало поштовхом до того, щоб звичайне захоплення перетворилося у справу, без якої вже не уявляєш свого життя. Надто багато відкрилося в Україні місць, де більшість з них ще не встигли побувати. Врешті, усвідомлення того, що ти не біла ворона, а таких як ти є сотні, якщо не тисячі, допомагало долати нерозуміння, з яким вряди-годи велосипедистам ще доводилося стикатися.
У це вже майже неможливо повірити, але ще якихось десять років тому пересування на велосипеді вважалося в Україні ознакою матеріальних нестатків, заняттям низьким і гідним лише диваків. Хлопцям не раз і не два доводилося чути на свою адресу: ну, для чого вам це потрібно, куди їдете, чого не сидите дома? Хамське поводження деяких водіїв, які взагалі не бажають бачити у велосипедистах рівноправних учасників дорожнього руху, Олег списує на їх загальний низький рівень культури. "Тут все залежить від конкретного водія. Якщо він не пропускає велосипедиста, то так само ставитиметься і до пішохода чи свого колеги-водія", – переконаний чоловік. Хоча зізнається, що йому не раз доводилося бути свідком особливо цинічного ставлення до велосипедистів з боку водіїв автомобілів, які ледь не навмисно підрізали їх на автодорогах. І це шосейників, які серед усіх велосипедистів є найдисциплінованішими учасниками дорожнього руху! Адже це саме досвід шосейників, рух яких розрахований до секунди, є базою для удосконалення і розвитку усіх велосипедних хитрощів. Незалежно від того, стосуються вони проблем екіпіровки чи якихось технічних нюансів руху. Траплялося, що після відмови випити запропоноване пасажиром автомобіля пиво, згадану пляшку жбурляли у велосипедиста з вікна того ж таки авто.
Дякувати Богові, зараз до велосипедистів ставлення потроху змінюється. Їх рух поступово набирає масовості, групи від 6 до 20 чоловік кожна з України, Франції, Білорусі чи навіть Росії заполонили Крим, Карпатами на велосипедах подорожують поляки, і ті ж таки вихідці зі східних областей України. Словом, справа поступово перестає бути заняттям одинаків. (Хоча у тому ж таки Криму розвелася ціла категорія нахабних здирників, які обрали собі за професію вимагання з людей коштів (по кілька разів на одному й тому самому маршруті) за перебування на нібито заповідній території. І це у своїй власній державі, яка не те що не допомагає розвивати якісь нові теми у велотуризмі, але у такий захланний спосіб ще й усіляко перешкоджає цьому. А це, безумовно, псує велосипедистам враження від самого півострова та його мешканців. Про іноземних туристів – годі й казати.
Але переваг, попри усе, таки більше. Справа навіть не у тому, що велосипедний туризм – це практичне поєднання здорового способу життя із задоволенням від постійного пізнання нового. Хоча й ця обставина, за словами Олега Кілінського, відіграє далеко не останню роль. Велосипедом справді можна дістатися до таких куточків на землі, куди не потрапиш ні пішки, ні тим більше на машині. Навіть якщо поїхати до Криму не потягом, а автомобілем, ви все одно будете прив'язані до однієї точки, де змушені будете провести всю відпустку. На велосипеді ж легко маневрувати між місцями відпочинку не тільки в радіусі 10 км. Ти ніби рухаєшся не так швидко, як на авто, зате можеш бути одночасно всюди: захотів – піднявся на вершину, а ні – спустився до берега і вже купаєшся у морі. І зробити все це з велосипедом неймовірно легко і швидко. До здорового фізичного навантаження додається й певна економія коштів. Лише 800 гривень велосипедисту цілком вистачить, щоб подивитися, наприклад, абсолютно весь Крим. Адже не треба витрачати кошти на автобуси, бензин для авто. Та й задоволення більше. Здійснюючи щороку по одному серйозному походу й безліч місцевих виїздів, Олег знає, про що каже – подолані ним на велосипеді відстані вже давно обчисляються не тисячами, а десятками тисяч кілометрів.
Хрести у горах ставлять не тільки альпіністам, але й велосипедистам
Проте бажання – не єдине, що потрібно для отримання задоволення від велосипедного походу. Велосипед – це транспорт і до нього, як і до будь-якого іншого виду транспорту, треба ставитися з повагою. Без деяких професійних навичок тут також не обійтися. Адже подорожувати часто доводиться бездоріжжям, за будь-якої погоди і життєвих обставин. Олегу Кілінському не раз доводилося ставати свідком того, як за якусь мить температура повітря в горах опускалася від + 250 до – 20 за Цельсієм. До цього також завжди треба бути готовим, як і до можливого раптового розгулу стихії. А ще до так званого людського фактора...
Очевидно, що як і в будь-якому іншому виді спорту, під час занять велотуризмом, коли доводиться кілька годин на день крутити педалі і то не лише по асфальтованому шосе, розвиваючи швидкість до 30 – 35 км/год., а той усіх 60, проявляються як кращі, так і не зовсім людські якості. Підйом у гірку – це праця, інколи досить важка, від якої не завжди отримуєш лише задоволення. Ці навантаження не можуть не відображатися на психіці учасника походу. Тому велосипедним спортом займаються переважно люди витривалі, внутрішньо дисципліновані, здатні, що називається, зціпити зуби, а неврівноважені й усілякі легкодухи просто відсіюються. І цивільна, так би мовити професія, учасника походу ще ні про що не свідчить. У групі Олега, наприклад, є, як і він, ще один слюсар, кравець, малий підприємець, викладач університету. Можливо, саме через це велотуристи зазвичай міцно тримаються своєї компанії, бо, вирушаючи у складний похід, краще знати, як хто реагуватиме на труднощі: взаємовиручка тут має бути не меншою, ніж у альпіністів. Відтак сварок між учасниками походу практично не виникає. Спробуйте піднятися на велосипеді під гірку, і ви одразу зрозумієте чому.
Окрім психологічних аспектів, найбільша увага – велосипеду. Адже якщо під час походу він постійно ламатиметься, то задоволення від такої поїздки навряд чи виявиться значним. За час серйозного заняття велотуризмом Олег поміняв вже понад 35 велосипедів, хоча добре пам'ятає той перший 50-доларовий китайський "Каманч", з якого усе почалося. Йому подобалося експериментувати, самотужки щось змінювати у конструкції: колеса, рами... Наприклад, зараз його двоколісне диво обладнано навіть автомобільним гідравлічним гальмом. І хоча у Чернівцях можна придбати китайський велосипед лише за якихось 200-300 американських доларів, Олег нікому, хто справді планує на ньому подорожувати, не радив би його купувати. Краще викласти 1600 – 1700 доларів за якісний транспортний засіб, ніж потім усю дорогу його ремонтувати. Адже під час походу на усі його колодки, втулки і колеса припадає неабияке навантаження, до якого вони повинні бути готовими.
Уміння для кожного велосипедиста дати раду своїй двоколісній машині більш ніж корисне. Адже у походах трапляються ситуації, коли кожен має бути сам собі слюсарем. Ось і під час нещодавньої подорожі Кримом у велосипеда одного з учасників походу несподівано тріснула... рама. Довелося забивати у неї обтесану поліняку, зв'язувати, щоб чоловік міг продовжити подорож. Трапляється, що у дорозі на шматки розвалюються колеса, тоді доводиться заміняти їх усілякими імплантатами. А взагалі у кожній професійній групі велотуристів обов'язки між учасниками походу строго розподіляються. Один виконує обов'язки механіка, інший – лікаря, ще хтось – фотографа. Окрім очевидної користі для походу, такий розподіл дозволяє його учасникам почуватися комфортно і захищено, бо кожен знає, що за будь-якої ситуації або він сам зможе комусь допомогти, або це вже йому всі разом прийдуть на допомогу. Провізію, намети та інші необхідні речі також розподіляють рівномірно. Вага таких баулів, які кріпляться на тих таки велосипедах, залежно від складності й тривалості походу може коливатися від 10 кг для жінки, до 25 кг для чоловіка.
Взагалі індустрія велотуризму розвинута дуже добре. Людство вже давно дало відповіді на питання, що необхідно людині, для того, щоб максимально комфортно почуватися у сідлі свого двоколісного друга. І дрібниць тут не буває. Наприклад, не придбавши спеціальні велосипедні шорти, які продаються ледь не на кожному кроці, годі навіть сподіватися на відпочинок. Бо якщо для подорожі старенькою "Україною" чи "Салютом" без такого аксесуару ще обійтися якось можна, то під час дальнього походу, під час якого швидкість руху перевищує 10 км/год., більше навантажуються м'язи, більше рухається усе тіло, без нього, вже як без рук. Ціна питання – комфорт і задоволення від їзди. Ще один неодмінний атрибут – велосипедний шолом. І питання краси тут однозначно має поступитися перед безпекою. Як свідчить досвід, під час падіння з велосипеда голови розбивають як аматори, так і досвідчені байкери, які з року в рік відстоюють чемпіонські титули. Так само неабияк допоможуть у дорозі спеціальні окуляри, рукавиці й взуття.
Власне, розуміння цього всього приходить вже після першого серйозного походу. Олег Кілінський запевняє, що левова частка коштів, (якщо не рахувати грошей, витрачених на їжу, бо енергозатрати під час їзди на велосипеді надзвичайно високі), йде у велотуристів саме на покращення аксесуарів. З кожним походом ти краще усвідомлюєш, що ось ця річ була тобі вкрай необхідною, а ось без цього можна цілком обійтися. І економити на якісних куртці чи взутті не варто. Вкладені у якісні речі кошти обов'язково повернуться додатковим комфортом під час походу. Правило ніколи не їздити після 18.00 – максимум 19.00 – так само вироблено практикою.
З нашого регіону на Тянь-Шань їду один
Вирушаючи у похід на Тянь-Шань, Олег Кілінський не приховує: хвилюється. І то не лише тому, що це перший для нього похід п'ятої категорії складності. (Поки чернівецькі велосипедисти набиралися досвіду, кордони Європи для них надійно закрили, але поїздка до Румунії для Кілінського – серед найближчих пріоритетів). Справа у тому, що він буде єдиним чернівчанином у групі з п'яти чоловік, до складу якої, окрім нього, також входитимуть двоє одеситів та по одному дніпропетровцю й киянину. І це, власне, за його поведінкою у поході представники цих регіонів України судитимуть про край, де живе Олег. А ще ж він задумав присвятити цей свій велосипедний похід 600-річчю першої письмової згадки про Чернівці.
Інший незаперечний плюс від мандрівки на Тянь-Шань – можливість підвищити свою категорію, власні спортивні досягнення. Отриманий п'ятий чи шостий норматив дозволить вже самому Олегові водити за собою у подібні ж походи інших. "Якщо у мене все вийде добре, спробую наступного року повторити цей похід і стану керівником групи. Якщо ж визнаю, що мені це ще зарано, то спробую повторити його сам. Бо хіба я, як керівник, матиму моральне право гарантувати безпеку іншим людям, якщо сам на собі усе не перевірю?", – запитує чоловік.
Місце зустрічі групи – Москва, до якої усі добиратимуться потягами. Велосипеди у поїздах перевозять у розібраному вигляді. Для цього є спеціальні велочохли, або велочемодани, у яких перевозять колеса. Такий вантаж, вагою не більше 15 кг, вважається ручною поклажею, відтак провідники проти його перевезення не заперечують. З Москви до Бешкека – так само потягом. А вже з Бешкека – за спеціально визначеним маршрутом, який входить у складність категорії. Тому оминути його не можна. Цю п'ятірку випускає Київ, де є комісія, яка розглядає і затверджує маршрут. Хоча й в Інтернеті також можна знайти вже розписані по днях походи, із зазначеними загальною довжиною подорожі, усіма параметрами кілометражу між окремими точками – розвилками доріг чи курганами, і навіть тим, де можна набрати питної води. Послуговуючись такими докладними відомостями, навіть у незнайомій місцевості можна почуватися більш-менш впевнено. Потім до звіту додаються фотографії і повний кошторис витрат, щоб будь-яка людина могла повторити маршрут. До слова, навіть у порівнянні з поїздками на Кавказ, у які Олег їздив минулими роками, подорож на Тянь-Шань дуже дорога. Тож для реалізації своєї мрії чоловікові довелося брати банківський кредит. "Я навіть повірити у це не міг, але з'їздити на Кавказ виявилося дешевше", – зізнається Олег.
Особлива увага у поході – безпеці велосипеда. Так уже повелося, що кожний свій велосипед Олег Кілінський обов'язково фотографує. Адже правової бази для захисту велосипедів від крадіїв на теренах колишнього СРСР просто не існує. Шукати ваше добро у разі його зникнення ніхто не поспішатиме. Міліціонери, як змовившись, вимагатимуть документів на велосипед. Хоча які тут можуть бути документи? До слова, нещодавно Чернівецька обласна рада намагалася було запровадити реєстрацію велосипедів бодай на теренах краю. Проте далі розмов справа так і не просунулася. І це попри те, що на велосипеді є всі необхідні технічні номери. Ось і доводиться мандрівникам перестраховуватися: самим фотографувати його, записувати усі дані на папірці для того, щоб бодай якось юридично себе захистити. У тому числі для того, щоб мати що відповісти на закид бравого правоохоронця у якійсь далекій стороні: доведіть, що це ваш велосипед, а не ви самі його вкрали. На час походів велосипеди також охороняють. Під час денних зупинок з ними обов'язково залишається сторож, а на ніч їх просто зв'язують спеціальними замками і накривають спеціальним наметом.
Олег переконаний, що успішно подолає усі перешкоди. "Їду у похід у складі такої змішаної групи з абсолютно чужими людьми, щоб про Чернівці чули не тільки на чемпіонатах, а й у живому спілкуванні, – щиро зізнається чоловік. Люди з Москви, Півдня і Сходу України прагнуть пізнати Буковину, проте ніхто не допоміг їм прокласти сюди стежку. Досить нам засвітити Буковину і сюди будуть їхати цілі групи. Так розширюються погляди на життя і туризм, так розвиваємося й ми самі..."