Панщина повертається???
У одному із українських сіл новітні пани відібрали у селян землю. Знайома історія? А там – захопили усе колись колгоспне майно. Знову не дивуєтесь? І як воно буває, коли до липких і загребущих рук потрапляють сільський клуб, лікарня, дитсадок також знаєте? Але це – квіточки. Мешканців села Карапиші Миронівського району, що на Київщині, позбавили не тільки майна, а – навіть права на молитву. Зробив це їхній же односелець, який, судячи з його поведінки, вважає себе чимось на кшталт тутешнього бая чи хана. Не здивуюсь, якщо незабаром він ще й дикий звичай «першої ночі» часів кріпацтва запровадить. Що ж це за один?
Список регалій Анатолія Степановича Даниленка займає майже сторінку. І депутатом був не раз, й у виконавчій владі попрацював, і внесок у науку зробив чималий. Особливу увагу звертає на себе майже семирічне головування Даниленка у Держкомземі України. Найкраща оцінка його роботи на цій посаді – ситуація з єдиним державним земельним кадастром, який за ці сім років так і не з’явився на світ, скільки про нього не говорили і скільки грошей на нього не виділяли. Результат: немає обліку – немає й порядку. І дістаються найласіші шматочки української земельки тому, у кого сили більше й адвокати спритніші.
Я не перший день за редакційним завданням вивчаю карапишівське життя-буття, ознайомився з купою документів і тому сміливо можу стверджувати: робота Анатолія Степановича на державній службі аж ніяк не завадила (чи навпаки, допомогла?) родині Даниленків прямо чи опосередковано прибрати до рук майже все, що колись створили спільними зусиллями працівники місцевого колгоспу імені Щорса. Відчував і відчуває Даниленко себе тут Хазяїном. Аякже: навіть вулиця його імені у селі є!!! Ще за життя!!!
Далі – більше. Вирішив «бай», що може навіть визначати, кому і коли служити і молитися у тутешньому храмі. Коли у 2008-му церковна громада під керівництвом отця Стефана обрала нові церковну десятку та ревізійну комісію, їх новий склад не сподобався «хазяїну». А ще як на Пасху побачив, що хреста попереду процесії несе головний опонент Даниленка на селі – голова первинної організації СПУ Микола Тарасенко… За таку «неповагу» до «пана» настоятель храму отець Стефан потрапив у немилість. Десять років був милим, а тут… І трава не так на церковному подвір’ї скошена, і паркан невчасно пофарбований… А потім узагалі звинуватив батюшку та церковну десятку у привласненні грошей, про що особисто повідомив мені у телефонній розмові! Хоча доказів ніяких цьому не навів.
Не подобаєшся «баєві» – до церкви зась! І Даниленко закриває церковні ворота на замок, а охороні наказує нікого в храм не пускати (один з охоронців підтвердив це мені особисто, коли ми разом з отцем Стефаном марно намагалися потрапити до церкви).
Що за охорона, спитаєте? Справа у тому, що Даниленків будинок стоїть поруч із церквою. Вулицю, на якій розташоване помістя «пана», він з двох боків перекрив бетонними блоками майже півметрової висоти. Люди нею проїхати тепер не можуть і навіть небіжчики, прямуючи у останню путь, змушені об’їжджати «панське гніздо». А потрапляють до обійстя Анатолія Степановича іншим шляхом, що йде повз церкву і який перегороджено шлагбаумом. Керує ж шлагбаумом вже згадана охорона, яка угніздилася у церковній сторожці. Їй-то і віддав «бай» наказ – не пускати у храм ні вірян, ні священика. Трапилося це напередодні великого свята – на Маковія. Даниленко факт зриву богослужіння заперечує – ще б пак, це ж злочин, передбачений статтею 180 Кримінального Кодексу України. Але проведене нами журналістське розслідування довело: факт мав місце. Про що «Селянська правда» й повідомила у статті «Совість на замку». А депутат райради від соцпартії Микола Сосюра – у зверненні до районного прокурора.
Коли торжествує безправ’я
Але жодних наслідків для Даниленка його серпневі безчинства не мали. Влада у Миронівському районі сліпа, а в Україні – бездіяльна. Ми попросили Генеральну прокуратуру вжити відповідних заходів і щодо захоплення церкви, і щодо перекриття вулиці. Також просили звернути увагу на бездіяльність районної прокуратури. У відповідь нам повідомили, що лист направлено на розгляд до обласної прокуратури, звідти ж написали, що наше звернення переправлено до… все тієї ж беззубої районної прокуратури.
До речі, від районного прокурора відповіді так і не отримали, хоча усі терміни минули. Страж закону сам його ж і порушує. Чи варто нам тримати таких «стражів», платячи їм зарплату з наших податків?
Не дочекався реакції прокурора й депутат райради Микола Сосюра. Щоправда, отримав вісточку (точніше – відписку) Микола Тарасенко – секретар первинної організації СПУ, яка активно захищає селян від даниленківської тиранії. Він особисто відніс до райпрокуратури нашу газету із статтею про безчинства у Карапишах. І що ж? Районний прокурор Леонід Ящук «достатніх підстав для проведення прокуратурою перевірки»… не виявив!
Загальновідомо, що безкарність провокує нові злочини. Побачивши, що ніхто навіть пальчиком на нього не насварився, Даниленко «со товарищі» восени 2008-го продовжили свій наступ на права релігійної громади Свято-Михайлівської церкви. Знайомство із численними документами (заяви до міліції та Генеральної прокуратури й прокуратури Київської області, депутатські запити, копії адміністративних позовів тощо) та свідченнями селян, а головне – особиста присутність нашого «героя» на цих подіях свідчать про його активну участь. Враховуючи ж його поведінку у серпневих подіях, можна припустити, що саме він й організував наприкінці листопада – початку грудня минулого року силове захоплення храму та створення у селі ще однієї – «альтернативної» – релігійної громади. Підозрюю, що зібрав він новонавернених християн не для задоволення релігійних потреб досі не охоплених божественними ідеями карапишівців. Адже членів нової громади раніше не надто часто бачили у церкві. Зате серед них чомусь на диво багато працівників підконтрольних Даниленку підприємств.
«Альтернативна» громада зареєструвалася в іншій конфесії. Цим нічого незаконного Даниленко і Ко не зробили. Ніхто ж не забороняє людям створювати релігійні громади й обирати собі конфесію. От тільки нова громада чомусь не стала підшукувати собі місце під храм і розпочинати його будівництво. Натомість вона заявила, що вимагає віддати їй – авжеж, ви правильно здогадалися – Свято-Михайлівську церкву. А потім від слів перейшли й до справи, до застосування сили. У захопленні церкви також узяли участь священики конфесії, до якої переметнувся Даниленко, та її ж семінаристи. Усе це добре видно на фотографіях та відеозаписі, який був зроблений у той день моїми колегами-тележурналістами.
Як бачимо, цим було фактично спровокувано міжконфесійний конфлікт. Розпалювання міжрелігійної ворожнечі, між іншим, – теж серйозний злочин. А ще там були кілька десятків молодиків із накачаними м’язами та молоді хлопці, які у розмовах із селянами називали себе студентами Білоцерківського аграрного університету. Співставте це з тим фактом, що Даниленко віднедавна обіймає посаду директора Інституту земельних ресурсів та правознавства цього університету.
Та прокуратура знову мовчить. Чим викликане таке поблажливе ставлення до порушників закону Вашим підлеглим, пане генеральний прокуроре? Може, нарешті дасте відповідь півмільйону читачів нашої газети?
Моє чи наше???
Побачивши, що справа набуває публічності, «альтернативна» громада спробувала юридично обґрунтувати своє право розпоряджатися церковним приміщенням і майном. «Вони, – розповідає Микола Тарасенко, – ініціювали збори СТОВ «Карапиші», на яких переконали присутніх ухвалити рішення забрати будівлю церкви у нашої громади, яка молиться у цьому храмі уже півтора десятка років, і передати храм їм –новоствореній громаді, якій і трьох місяців немає».
Юридичним підґрунтям такого рішення (про мораль тут годі й казати) стало те, що недобите СТОВ «Карапиші» (уже вісім років воно знаходиться у стані ліквідації, просто якийсь «Летючий Голландець» – і не живий, і подохнути остаточно ніяк не може), начебто, є правонаступником колгоспу ім. Щорса. А колгосп, начебто, і є власником церкви. З цим чомусь погодилася і сільрада, яка з порушенням регламенту, нехтуючи закони України та елементарну логіку, відмінила свої попередні рішення про передачу землі та приміщення церкви тим, хто півтора десятка років у ній молився. Чи то «накручена», чи то «підігріта» частина депутатів, користуючись відсутністю ряду колег, зуміла проштовхнути рішення про надання цієї ж землі та церковних будівель «альтернативній» новоствореній громаді. (Таким чином, маємо ще зазіхання на основи місцевого самоврядування.)
Але детальне знайомство з історією тутешніх колгоспних метаморфоз дає підстави не повірити ні Даниленку, ні голові ліквідаційної комісії цього СТОВ С. Синявському. (Останній так і пише у заяві до сільради: «СТОВ «Карапиші», як балансоутримувач і фактичний власник (виділено мною – О.Л.) будівлі церкви…». Тобто за логікою Синявського досить включити майно до своєї статистичної звітності, щоб потім заявити що це – твоя власність. Зал-л-лізна логіка!)
Насправді ж документи свідчать, що не колгосп, а власне колгоспники, віряни, які будували й молилися у цьому храмі півтора десятка років є його власниками. Церква будувалася протягом 1991–1995 років. І колгосп ім. Щорса дійсно допомагав у цьому будівництві. У січні 1994 року колгосп перейменовано у КСП «Карапиші». Але, вочевидь, місцевим «підприємцям» така форма власності не давала можливості перекласти колективне у свою одноосібну кишеню. Тому КСП в свою чергу в листопаді 1996-го перейменовано в Акціонерне товариство закритого типу «Карапиші». Закритого – це вже краще, це вже менше свідків, менше розголосу. Далі – більше. АТЗТ «Карапиші» відповідно до рішення загальних зборів акціонерів, оформленого протоколом № 1 від 15.01.2000 року, взагалі ліквідується. Звертаю, шановні читачі, на це вашу увагу, бо досі ніхто не пред’явив свідчення того, що СТОВ «Карапиші»має підстави для правонаступництва прав та обов’язків АТЗТ «Карапиші». Воно й не дивно, адже СТОВ «Карапиші» зареєстровано 25.02.2000 року в якості окремого товариства, яке не має будь-яких прав на майно, що належало колгоспу імені Щорсу.
До речі, цікавий факт зазначено у заяві постраждалих від свавілля карапишівців до міністра внутрішніх справ: на території с. Карапиші зареєстровано два комерційних підприємства – СТОВ «Карапиші» та СТОВ «Агросвіт», при цьому на СТОВ «Карапиші» сконцентровано боргові зобов`язання, а на СТОВ «Агросвіт» – майно та активи! І, нарешті, ще одне: засновниками обох СТОВ є п’ять фізичних осіб, у тому числі й дружина нашого «героя» – Даниленко В.П. Втім, тут нехай свою цікавість проявлять правоохоронні органи – і щодо законності розпаювання колгоспного майна, і щодо того, як частина колгоспного багатства потрапила врешті-решт до рук такого собі ПП «Агроспілка Україна», і хто, знову ж, за цим ПП стоїть.
А ми тим часом повернемося до часів будівництва церкви. Повернемося для того, щоб переконатися, що храм належати не може нікому, крім тої церковної громади, яка власне його й будувала і яку Даниленко зараз намагається виставити за двері.
"Я віруюча Свято-Михайлівської церкви з 1991 року. Здала на будівництво храму 500 карбованців. На той час це була велика сума..."
"Я здавала гроші на будівництво церкви 4 рази по 25 карбованців. Брала активну участь у будівництві – копала траншеї, розвантажувала цеглу, засипала траншеї щебенем. А ще давала півнів, щоб годувати муровщиків..."
"Коли ми були працівниками колгоспу, то відмовлялись від тринадцятої зарплати, яку пожертвували на будівництво храму..."
"Ми здали в касу колгоспу ім. Щорса на будівництво храму 23 тисячі карбованців. Гроші назбирали, колядники..."
"Всією ланкою безкоштовно не один день відпрацювали на будівництві церкви..."
У отця Стефана лежить цілий стосик таких заяв. Знайома картина, правда ж? Може, й у вашому селі церкву побудовано на народні кошти й методом народного ж будівництва? От тільки чи позбавляють вас так само права молитися у церкві, як позбавили авторів цих заяв?
Сьогодні громада Свято-Михайлівської церкви змушена у судах доводити своє право на молитву. А чиновники, які мали б стояти на захисті закону та інтересів селян, спокійно відзначають різдвяні свята. У цивілізованих країнах їм давно довелося б піти у відставку. Та поки у сільраді Карапишів та районних кабінетах засідає така навала приспішників Даниленка, поки при владі в Україні – різної величини пани та панки, цього годі сподіватися.