Із містечка Заболоття, що на Волині, чимало юнаків «захищали Батьківщину» саме в Афганістані. З одного тільки випуску в те пекло потрапило шестеро. І всі хлопці повернулися додому живі!
ВІЙНА І... ГІТАРА
Василь Миколайович ГОЛОВІЙ разом з однолітком Валерієм МАКАРЕВИЧЕМ проходив військову науку у навчальному центрі Ашхабада. А потім обох доля закинула в Афганістан.
– Коли навчання добігало кінця, мені дали звання молодшого сержанта, – поринає у спогади пан Василь. – Пропонували зостатися в частині, навчати молодих. Та я… відмовився. Подумав собі: як це – хлопці там голови підставлятимуть, а я тут залишуся? Тож разом з усіма вантажним літаком полетів назустріч долі. Чи страшно було? Та не без того. Адже ми, вісімнадцятилітні хлопчиська, не знали, як насправді пахне порох. Підбадьорювали самі себе, ховали страх кудись глибоко. Але коли на перевалці зустрілися з дембелями, плакали. Вони ж бо вже їхали додому, а ми – у незвідане…
Служити Василеві довелося в місті Пулі-Хумрі у бригаді матеріального забезпечення. І все б нічого, але потерпали молоді бійці через жорстоку дідівщину.
– Мене рятувала… гітара, – зізнається афганець. – Я ж музикант! «Діди», коли про це дізналися, часто запрошували, щоб їм пограв і поспівав. Відтак були трохи поблажливіші. Гітара взагалі стала моєю найближчою подругою, рятувала і мене, й товаришів від ностальгії.
Згодом упродовж двох місяців Василь був шофером у коменданта гарнізону. Пригадує, як під час одного з виїздів у місто в нього вкрали чи не найцінніше – касету з піснями Макаревича… А от хлопчину, який його змінив, спіткала куди більша біда: другого ж дня своєї служби він підірвався на міні разом з комендантом…
– І досі кров холоне, як пригадую той випадок, – каже Василь. – На його ж місці міг бути я! Переконаний, що то мамині слізні молитви мене вберегли.
– Ой, скільки-то слізок я виплакала, поки його діждала! – долучається до розмови мама колишнього солдата Олександра Євтухівна. – Ви знаєте, він ще до армії афганські пісні на гітарі награвав. Ніби відчував… А звідти писав рідко. І то – «у мене все гаразд». А мені серце інше нашіптувало… Щонеділі упродовж тих двох років дивилася програму «Служу Радянському Союзу», аби дізнатися хоч трохи, що ж там діялося в тому Афганістані. Повернувся син якось несподівано, серед ночі. Я розгубилася, не знала, що зі мною діється. А він за гітару – і до озера…
У «9 РОТІ» – СПРАВЖНІЙ АФГАН
Тезка музиканта – Василь Іванович ГОЛОВІЙ – нині столярує. Серйозний, поважний чоловік, неохоче порпаючись у пам’яті, пригадує чотиримісячне навчання у Талімарджані (Узбекистан), триденне перебування на пересилці в Кабулі і службу у батальйоні охорони Далалабадського військового аеродрому.
– Про те, що служитимемо в Афганістані, ми не знали, – каже пан Василь. – А додому я про це довго не писав. Мамі повідомив про моє місце дислокації… новий командир. Уявляю, який вона тоді шок пережила… Звісно, страшно було. Ми ж прийшли туди майже дітьми, а доводилося і захищатися, і під обстрілом побувати… Але я був переконаний, що повернуся. На мене ж чекали вдома! Я не міг підвести батьків.
На запитання, чи нині полюбляє переглядати фільми про війну, колишній солдат ствердно киває. І зауважує, що, незважаючи на зауваги критиків, творці «9 роти» показали справжній Афган.
КОЛИ ВСЕ РІВНЯЛИ ІЗ ЗЕМЛЕЮ…
Володимир КОЦЮБА спочатку й гадки не мав, що доведеться понюхати справжнього пороху. Служив собі в прикордонних військах у Гродному. Коли ж їх, шістнадцятьох, повезли на медогляд, у серці ворухнулася якась підозра. А як з усіх претендентів на звання інтернаціоналіста відібрали вісьмох – стало ясно, яка «честь» на них чекала.
– Та що ж, як треба – то треба, – трохи сумно всміхається Володимир. – Наказів не обговорюють. Тож повантажили нас у Борисполі в літак – і в Термез. Після двох тижнів навчань на бетеерах через міст Хайратон (над Амудар’єю) доправили на місце призначення. Усього довелося скуштувати: і напади духів відбивали, і в засади ходили… Та найстрашніше, певно, було спостерігати, як наші з вертольотів розстрілювали кишлаки й усе там рівняли з землею. А рідня дізналася, що був в Афгані… від мене, коли повернувся додому.
А МАТИ ПОСИВІЛА…
Микола КІПЕНЬ (його нагородили медаллю «За відвагу») та Микола ГОЛОВІЙЧУК з першого до останнього дня служби були як побратими. З Володимира-Волинського хлопців доправили до Термеза, де вони пробули три місяці. Звідти – через Ташкент та Самарканд – до Кабула, відтак до Гердеза. Служили хлопці у повітряно-десантних військах, тож не один ківш лиха довелося зачерпнути. На їхніх очах товаришам відривало руки й ноги, не раз і самі були за крок до біди.
– Під час однієї з операцій, – пригадує Микола КІПЕНЬ, – коли колона наших машин рухалася ущелиною, за метрів тридцять попереду на рухомій міні, що нею керували духи, підірвався автомобіль командира дивізіону. А хлопчину, який був за кермом, просто втиснуло у броню. Від нього майже нічого не лишилося… Мамі в листах довго не зізнавався, де насправді служу. Та вона, голубка, й так усе відчувала. Як повернувся, застав її сивою…
– Найбільше, напевно, гнітило те, що, йдучи на операцію, ми не знали, чи всі повернемося, – каже Микола ГОЛОВІЙЧУК. – Але міцне плече побратима не давало провалитися в безодню страху.
Чоловіки зі слізьми на очах пригадують ту мить, як перетинали радянсько-афганський кордон: у вантажному літаку їх було 150, і солдатське дружне «Ура!» просто сколихнуло майже мирне небо…
ПРО ЩО МОВЧАТЬ АФГАНЦІ?
Володимира ГЛУЩУКА вдома ми не застали – поїхав на заробітки до Києва. «Годувальник наш», – усміхається, складаючи дрова, дружина Оля. А мама Ніна Павлівна, дізнавшись про мету нашого приїзду, тихенько втирає кутиком хустини очі.
– Уже й чимало часу відтоді збігло, а щоразу плачу, коли ту його армію згадую, – ділиться жінка. – Я два роки жила у страху. Щодня в Бога просила, аби повернув його живим. І Господь мене почув! Хоча… Після тої війни син став іншим: ходив мовчазний, замислений… Мало з ким спілкувався. Тільки пізніше ми дізналися, що давав підписку про нерозголошення. Я й нині не до кінця знаю, що ж із ним насправді було. Після Афганістану Володя став затинатися. І тільки коли ми набридли йому запитаннями, зізнався, що підірвався на міні разом з танком, і затинання – наслідок цього…
***
…Вони, певно, ніколи не розкажуть нам усієї правди. Лишень трішечки відхилять завісу того кривавого театру. Про що ж мовчать ті, хто знає справжню ціну людському життю?.. Може, вони не впевнені, що нам варто про це знати?..
Афганська війна забрала життя 3 360 українців, 72 зникли безвісти. 2 729 матерів не дочекалися синів. 505 дружин стали вдовами, 711 дітей – сиротами. Пораненими повернулися 8 000 українців, а інвалідами залишилися 5 000. Нині інвалідність має кожний п’ятий афганець. А за роки, що минули після війни, кількість тих, хто помер від поранень, давно перевищила кількість загиблих…
На фото: Микола Кіпень та Микола Головійчук війну пройшли пліч-о-пліч
Сто днів до наказу: заповітну сотню хлопці склали... зі снарядів