Звісно, доля цих маленьких людей, яких тепер називають соціальними сиротами», направду непокоїть. Адже, за статистикою, саме серед заробітчанських дітей високий рівень злочинності, саме вони потребують соціального супроводу, аби не стати жертвами насильства (надто у школі). А ще – і тим малюкам, які залишаються в Україні без найрідніших людей, і тим, кого батьки забирають із собою за кордон, конче потрібна допомога психолога. Бо, погодьтеся, у нових умовах важко адаптуватися дорослому, а про дітей годі й казати.
Одним із кроків у розв’язанні цієї проблеми став Міжнародний конкурс української творчої молоді «Діти емігрантів про себе», що його зорганізував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК) у рамках проекту «Назустріч новій хвилі». Днями у Львові презентовано книжку з однойменною назвою, до якої увійшли твори фіналістів конкурсу. Її видав МІОК за підтримки Фонду Арсенія Яценюка «Open Ukraine» та Фонду Віктора Пінчука. Школярі з України, Португалії, Іспанії, Італії, Росії, Болгарії розповіли про свої найпотаємніші та найболючіші переживання. Це видання – щира сповідь дітей про їхнє самотнє дорослішання, про життєві драми, про те, як їм бракує материнської ніжності та батьківського плеча...
Ігор Калинець, голова журі конкурсу, зазначив: «Ми обрали 50–60 творів на власний розсуд, але все, що нам надіслали, заслуговує на публікацію. Сподіваємося, згодом видамо й повну збірку... До цієї проблеми діти підійшли творчо. Ми отримали і казки, і нариси, і сповіді... Ці хлопчики й дівчатка не лише пережили дитинство без батьків, але й зуміли лишитися на моральній висоті».
«Цю книжку написали діти для дорослих. Вона має дитяче оформлення, але аж ніяк не дитячий зміст», – додав директор видавничого дому «Артос» Фундації «Андрей» Михайло Перун.
А під час круглого столу, який мав назву «Новітня еміграція: проблеми соціального і національного сирітства», було зазначено, що ця проблема є спільною для держави, церкви та суспільства. І передусім від керівників країни залежить, чи зникнуть із нашого лексикону назви «соціальні сироти» (діти, які лишилися вдома без батьківського піклування) та «національні сироти» (діти без батьківщини).
...Слухаючи слова поважних людей про те, яке ж то лихо – дитинство без батьківської ласки, мимоволі ловлю себе на думці: чи ж маємо ми, незважаючи на жодні обставини, що женуть нас у світи, право позбавляти власних дітей того, що належить їм від народження – права на любов та спілкування з рідними?.. Хоча, зрештою, чи повернуться мами й тати до любимих чад – великою мірою залежить і від сильних світу цього...
КОМЕНТАРІ
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор МІОК:
– Направду, в Україні при живих батьках чимало дітей зростають соціальними сиротами. Зі сторінок книжки «Діти емігрантів про себе» промовляють ті, хто не вміє лукавити й хитрувати, викручуватися й шукати вигоди. Лише їм дано так просто і невимушено взяти до рук власне сердечко й простягнути його на долоні, аби дорослі змогли прочитати всю правду про їхнє аж ніяк не дитяче життя. Життя, оповите серпанком смутку, печалі та глибокої самотності. Вони мають найбільшу мрію, таку просту й невигадливу: бути разом із татом і мамою, які нині в далеких краях ціною власного болю й болю близьких заробляють на прожиття родині. Тому хочеться звернутися до матерів: повертайтеся до власних дітей, незважаючи ні на що. Бо тоді як ви виховуєте дітей на чужині, рідні кровинки дорослішають без вас, плачуть ночами, уперше закохуються, самотужки виплутуються з життєвих перипетій...
Ігор МАРКОВ, координатор проекту дослідження української трудової міграції у державах перебування Міжнародного благодійного фонду «Карітас України»:
– Міграції – це яскравий приклад соціальної та політичної розбалансованості нашого суспільства. Українці зазвичай виїжджають на заробітки, коли вже не мають іншого вибору – їх женуть за кордон політичні чи суспільні катаклізми. На жаль, мушу зазначити, що дуже мало емігрантів зареєстровано у посольствах країн перебування. Держава нині не проводить політики, що спрямована на повернення українців на батьківщину. Немає пільгових програм фінансування малого та середнього бізнесу. Зазначу, марно сподіватися на те, що криза поверне заробітчан на батьківщину. Звісно, багатьох мучить ностальгія, але вона швидко минає, коли люди на кілька днів чи місяців приїжджають навідати рідних...
Сестра Луїза ЦЮПА, директор Катехитично-педагогічного інституту Українського католицького університету:
– Діти, яких батьки забирають разом із собою за кордон, попервах відчувають дискомфорт через те, що не знають мови, не мають друзів. Для них дуже важливим є спілкування з земляками. Тож низький уклін педагогам-емігрантам, які роблять чималий вклад у царину морального та духовного виховання дітей, суботами та неділями працюючи в українських школах. І хотілося б, щоби соціальні служби не боялися церкви, а з нами разом виховували юне покоління у правильному руслі.
ПОРАДИ БАТЬКАМ
Якщо життя таки виганяє вас на заробітки за кордон, дослухайтеся до порад психологів та соціологів.
Ухваліть рішення про від’їзд разом із дитиною. Це допоможе їй зрозуміти, що ви їдете через нагальну потребу та заради її майбутнього.
Готуйте чадо до вашого від’їзду, аби дитина не думала, що ви її кидаєте.
Поінформуйте заздалегідь близьких та родичів про від’їзд та подбайте про належний догляд за дитиною на час вашої відсутності.
Повідомте вчителів про те, що тимчасово будете відсутні, аби запобігти погіршенню навчання вашого школяра.
Підготуйте та залиште вдома детальну інформацію про місце свого перебування та ваш контактний телефон, а також номери інших телефонів, за якими дитина зможе звернутися у разі виникнення проблем.
Переконайтеся, що за вашої відсутності умови проживання та харчування дитини будуть задовільні.
Регулярно підтримуйте зв’язок із кровинкою. Домовтеся про дні, коли телефонуватимете, й неодмінно дотримуйтеся визначених термінів.