Виявити здібності
Центр створили з ініціативи кількох осіб, які безпосередньо зіткнулися з цією проблемою. Його директор Василина Марко й інші співзасновники не хотіли миритися з тим, що інваліди в нашій країні практично не охоплені активним суспільним життям. “Свою роботу ми починаємо з того, що виявляємо таких молодих осіб і допомагаємо їм здобути професію, – розповідає Василина Михайлівна. – Хочемо, щоб молода особа була корисною у суспільстві й щоб ця робота приносила їй радість, але для цього ще мусимо подолати багато труднощів. Наша молодь з інвалідністю має багато проблем: невпевненість у собі, різні страхи, низький рівень освіти, оскільки через хворобу доводилося пропускати навчання, а то й взагалі вчитися за індивідуальною програмою. Ще один суттєвий бар’єр – віддаленість від міста, коли йдеться про сільську молодь. І якщо потенційно більшість з них може стати студентами, то для цього їх потрібно підштовхнути, дати інформацію і підказати, які кроки вони мають зробити самі”.
У якій сфері інвалід може реалізувати себе – підказує психолог і соціальний працівник. Тут, у Центрі, їх тестують і виявляють, до чого та чи інша людина схильна. “Ми консультуємо наших відвідувачів, видаємо рекомендації: ось у вас такі задатки, можливості, там і там ви можете це застосувати, але вибір – за вами, – продовжує розповідь директор Центру. – Коли вони стають студентами, ведемо з ними соціально-психологічну роботу. Деякі можуть спробувати себе у певних професіях безпосередньо у “Виборі”: влаштуватися соціальним педагогом, психологом, юристом, програмістом, оператором комп’ютерного набору, секретарем-помічником керівника”. Звісно, спочатку треба попрацювати волонтером”.
Багато можливостей “Ви¬бір” надає молодим особам, які навчаються. Вони будь-коли можуть прийти до його офісу, що на вул. 8 Березня в Ужгороді, і навчитися працювати з комп’ютером, інтернетом, роздрукувати навчальні матеріали, переплести курсову чи дипломну роботу. А ще – поспілкуватися з друзями, психологом, вирішити якусь проблему із соціальним працівником. Молодь із віддалених районів Закарпаття добре знає номер телефону Центру (66-40-66) й охоче телефонує сюди. “Найчастіше молоді інваліди потребують поради, підтримки, – каже психолог Центру Любов Шикула. – Майже з 30% клієнтів я розмовляю по телефону. Іноді самі виїжджаємо до них, ділимося інформацією, бо великою перепоною у їхньому житті є також інформаційний бар’єр, й дуже часто після наших відвідин вони зважуються вирушати в самостійне життя без опіки сторонніх”.
Нещодавно Центр отримав у подарунок кілька комп’¬ютерів, зараз їх роздають і встановлюють інтернет молодим інвалідам саме у віддалених куточках області. Мені розповіли про дівчину із Воловецького району, яка навчається заочно на юридичному факультеті Ужгородського національного університету. Вона має серйозні труднощі з пересуванням, тож, щоб приїхати на сесію, доводиться винаймати приватний автомобіль. Поки складає іспити, водій її чекає. “На це іде майже півпенсії, але Аня так хоче вчитися і стати кваліфікованим юристом, що її ніщо не зупиняє, – продовжує розповідь Василина Михайлівна. – Зараз ми подарували їй комп’ютер, допомогли провести телефонну лінію, щоб вона мала інтернет, тож дівчина не може натішитися. Каже, що її життя кардинально змінилося, вона уже не відчуває, що живе у далекому гірському селі”. І не тільки вона.
Такі цікаві й різні долі…
Директор Центру і психолог розповіли про молодих інвалідів, які справді покращили своє життя. Один із них зараз працює в адвокатурі, інший – у юридичному відділі облдержадміністрації. Хтось працевлаштований у бізнесі, хтось – у банку. Наприклад, ця історія вражає. Молодий чоловік хворів на дитячий церебральний параліч, ходив з паличками-підлокітниками, але здобув юридичну освіту, працював спочатку юристом-волонтером у “Виборі”, потім рік – у профтехучилищі, а зараз – у відділі персоналу банку. “ Я недавно бачила його на семінарі, – розповідає з гордістю директор Центру. – Цього хлопця не впізнати. Нині це самодостатня, активна молода людина. Він створив сім’ю, купив квартиру, автомобіль. Найцікавіше те, що ходить або з паличкою, або взагалі без неї. Його офіс – на четвертому поверсі, тож натренувався бігати. Свого часу ми допомогли йому влаштуватися в цей банк, знали, що там є вакансія, написали листа від нашої організації. Спочатку банк не хотів брати на роботу інваліда, а зараз там працює ще одна наша дівчинка – на посаді секретаря.
…Сашко з Ужгорода, рік провчившись на економічному факультеті, зрозумів, що це не його: не любить цифр, математики, але батьки хотіли, щоб він здобув економічну освіту. Провівши деякий час у “Виборі”, хлопець зрозумів, що йому краще перекваліфікуватися і вступив на факультет, який готує соціальних працівників. “З нього буде дуже гарний соціальний педагог, – каже директор Центру. – Має всі задатки для цього”.
Галина, яка має проблеми з пересуванням, спочатку була клієнтом цієї організації, потім волонтером, а згодом зрозуміла, що їй також варто здобути фах соціального працівника. І зважилася вступити до вишу в 38 років! Уже закінчує третій курс, працює спеціалістом з працевлаштування.
Михайло із віддаленого райцентру протягом року приїжджав у “Вибір”, вивчав тут комп’ютер, працював волонтером і теж вирішив, що соціальна робота – це для нього. Пішов учитися, зараз працює у районному центрі зайнятості, прекрасний фахівець. Створив сім’ю.
“А ось Йосип реалізував себе на всі сто відсотків, – розповідає далі пані Василина. – Він спочатку був нашим клієнтом, потім – психологом. У нього – онкозахворювання. Спочатку був дуже закритий, але вдосконалював себе. Працівник він бездоганний. Йому сміливо можна довіряти ключі від сейфу. Йосип одружився, із дружиною створив будинок сімейного типу – взяв на виховання восьмеро покинутих дітей. Зараз це прекрасна сім’я, діти доглянуті, задоволені життям. (Розповідь про цю сім’ю читайте в одному з наступних номерів “Пошти” – Авт.).
Не зупинятись!
Іти далі, іти вперед, незважаючи ні на які труднощі – це девіз кожного, хто приходить у “Вибір”, і самої організації також. Тут на видному місці – цитата Вінстона Черчілля “Успіх – це здатність рухатися від однієї невдачі до іншої без втрати ентузіазму”. Як і більшість благодійних організацій, центр “Вибір” переживає нині не найкращі часи. Для його функціонування потрібні кошти, а їх усе важче знаходити як в Україні,так і за кордоном. Добре, хоч обласна держадміністрація допомагає. Ще торік у Центрі було 15 вакансій, а зараз – майже половина, й то на повний оклад працює лише троє осіб. Решту доводиться ділити. Тут працевлаштовані також інваліди, й ця праця для них – дещо більше, ніж просто робота. Це старт у подальше життя, віра у себе, у свої можливості.
В офісі Центру я познайомилася з Вікторією, яка активно спілкувалася в мережі з друзями. Віка – сирота, має проблеми з пересуванням. У “Вибір” приходить щодня. Вчиться на економічному факультеті й підпрацьовує в банку. Дівчина каже, що, можливо, повернеться до своєї дитячої мрії і ще здобуватиме фах медика. Медиком була її мама. Вікторія каже, що навчилася сприймати себе такою, якою вона є. І додала на останок: “Це я тільки зараз у кросівках, а постійно ходжу на високих підборах”. Ось так!
Різноманітні навчання, семінари, “круглі столи” – це постійна форма роботи з молодими інвалідами і з тими людьми із соціуму, які в міру своїх обов’язків з ними постійно стикаються. “Нам постійно потрібно переконувати інших, що інвалідність – це ще не вирок, що інвалідам не потрібні подачки у вигляді речей чи грошей, а допомога в самореалізації, – каже директор Центру. – Одного разу мене хтось зі спонсорів запитав: “А навіщо інваліду комп’ютер?” Інший зі здивуванням сприйняв те, що дівчині-інваліду потрібні дорогі словники. Вона вчиться на перекладача. Правда, купив ці словники. Для когось це – дрібниці, для дитини-інваліда – пів-пенсії…
– Дуже болюче для нас питання – робота, – продовжує пані Василина. – Робочих місць нема взагалі, а для інвалідів – тим паче. Ось цього року 21 молода людина з інвалідністю отримала дипломи. Їх потрібно працевлаштувати. Над цим і працюємо. Здавалося б, що для міста зі 117 тисячами мешканців це не так уже й багато, але справді важко. Ще важче добитися того, щоб суспільство взагалі зрозуміло, що для інвалідів з вищою освітою вже не потрібно створювати спеціальні робочі місця. Вони такі ж фахівці, як і всі інші, тільки мають певні обмеження.