Добре відомо, що музеї - не тільки невід’ємна частинка нашої історії, а також привабливий об’єкт для туристів. Однак щороку гості, які навідуються до нашого краю, стають все більш вибагливими, їм потрібні не просто стандартні екскурсії, а справжні дива. Звісно, на Закарпатті не бракує природних чудес - а ось використати їх, подати їх як слід по-справжньому просто досі не вміємо.
Туристи вимагають показати «звичайні дива»
Такі думки виникли, коли до нас в гості вирішили приїхати друзі з Києва. Дуже хотілося б чимось здивувати розбещених мешканців столиці. Однак, виявляється це не так і просто. Навіть в Ужгороді найчастіше туристів ведуть у центр міста на Корзо, показують набережну, а потім старою бруківкою супроводжують до замку. А потім виявляється, що окрім етнографічного скансену та художнього музею показати більше нічого. Про інші цікавинки у туристичних довідниках інформації не знайти.
Приватних колекцій, які були б відкритими для широкого загалу, в Ужгороді просто немає. Хоча належним чином організована музейна справа може стати непоганим бізнесом. Про це свідчить європейський та американський досвід. В кожному маленькому містечку діє щонайменше декілька музеїв або виставок - постійних або тимчасових. При чому більшість з них фінансується не з державного бюджету, а за допомоги спонсорських грошей. Кожна велика корпорація або підприємство вважає за честь утримувати такий заклад за власні кошти.
У нас часи меценатства, здається, ще не настали. Хоча поодинокі приклади є. Наприклад, відомий олігарх та мільйонер Віктор Пінчук створив у Києві музей сучасного мистецтва - проект, який навряд чи окупиться у найближчі десятиріччя. Але підтримка молодих українських художників, які працюють у стилі авангарду та подеколи на межі абсурду – це також вклад у збереження нашого культурного надбання (хоча і існує досі зовсім протилежна консервативна думка).
Але повернемося до наших оленів. Гортаючи закарпатські довідники знайшов максимум з десяток музейних експозицій, достойних уваги вибагливих туристів. Я не маю на увазі середньовічні замки та дерев’яні церкви (які також потребують додаткової уваги як з боку держави, так і приватних спонсорів). Мова йде про щось справді унікальне, можливо навіть подеколи химерне, але таке, що одразу хочеться побачити принаймні один раз. Чому, наприклад, незмінним успіхом користуються пересувні виставки воскових фігур (хоча якість часто-густо цих фігур є досить потворною)?
Чи маємо щось по-справжньому неповторне серед діючих музеїв на Закарпатті? Звісно, так. Наприклад: музей-кузня "Гамора" на Іршавщині - автентична пам’ятка ковальського ремесла, де дія 125-кілограмових молотів приводиться в рух за допомоги сили падаючої води з річки Лисичанки. Справді, оригінально і не дарма тут щороку проводиться мистецький фестиваль ковалів.
Ще один унікальний музей - історії солекопалень у Солотвині. Тут можна дізнатися про цікаві факти та побачити знаряддя праці, одяг шахтарів, інженерні конструкції для видобутку корисного мінералу на одному з найбільших в Європі солерудників (запаси солі тут становлять близько 300 млн. тонн). На Берегівщині цікавим є "Музей ткацтва" у селі Великі Береги. Діє він у приміщенні сільської школи, а всі музейні експонати (старовинна вишивка, праски, предмети побуту) були зібрані учнями та батьками школярів. Родзинка музею полягає у тім, що антикварні ткацькі верстати досі працюють. Для старшокласників навіть проводять спеціальні уроки цього забутого ремесла, яке тепер перетворилося на мистецтво.
Слід зауважити, що музеї, пов’язані з певною професією є найбільш цікавими для відвідувачів. Але таких у нас дуже мало, практично одиниці. Всі вище перераховані заклади не працюють щоденно, аби замовити туди екскурсію потрібно домовлятися заздалегідь. Жодний з них не приносить прибутку і діє тільки завдяки місцевим ентузіастам.
Вже доведено, що музей не може нормально функціонувати і розвиватися, сподіваючись тільки на мізерні бюджетні вливання. Навіть найбільш забезпечений у цьому плані Ужгородський краєзнавчий, розташований у замку, змушений був долучитися до власного маркетингу. Окрім традиційних екскурсій, тут випускають календарики та путівники, а також здають частину приміщення в оренду під ресторан та кафе. У Мукачівському замку проводяться весільні церемонії. Однак прикладів заробляння грошей на зацікавленості туристів обмаль і вони все-одно не покривають всіх витрат на утримання експозицій. Де ж вихід?
Вдалі проекти вже втілюються у життя
Досить вдалий хід поєднання туризму та бізнесу - це розрекламований і єдиний в Україні "Закарпатський винний шлях". Наші винороби, котрим практично заборонили реалізовувати власний продукт, створили маршрут, здатний привабити і туристів, і сприяти розвитку справи. Тепер кожний приватний винороб, через пивницю якого пролягатиме "шлях", намагатиметься створити у себе певний антураж, аби його гостинність запам’ятали і приїхали ще раз, порадили друзям. У ідеалі це як раз і буде міні-музеї крайового виноробства - з предметами виробництва, фотографіями з архівів, дегустаційними підвалами, будь-якими етнографічними родзинками. Щось подібне вже створено на базі "Старого підвалу" у Берегові, на винному дворі у Карла Шоша у селі Кідьош та в інших місцях. Тобто гості мають можливість не тільки дегустувати вина, а й знайомитись з історією (повірте, для деяких друга частина навіть є цікавішою за першу).
Основам планування та ведення власної справи у туристичній сфері сьогодні навчають на кафедрі туризму УжНУ. Але пройде ще не один рік поки сьогоднішні студенти зможуть показати свої знання на практиці.
А поки що вдалим прикладом поєднання бізнесу та музейної справи на Закарпатті є популярна корчма-музей "Деца у нотаря". Тільки справжнім музеєм її назвати важко - це в першу чергу ресторан, а потім вже культурний заклад, що спеціалізується на закарпатському народному гуморі. Але і критикувати його власника Павла Чучку не варто - він створив свій унікальний продукт, тому більшість туристів обов’язково зупиняється на околиці Ужгорода, аби зайти сюди хоча б на каву.
Ще один масштабний проект втілює в життя нардеп Станіслав Аржевітін у рідній Колочаві. Його мета - створити тут десять музеїв також виглядала абсурдною, але тепер схоже на те, що меценат не даремно вкладав гроші. Туристів у Колочаві тільки більшає з кожним днем. Їм потрібні враження, за це вони готові платити. Навіть такий музей як "Школа вівчаря" має шанс на успіх. Вже не кажучи про музей відомого розбійника Миколи Шугая.
На "золотій лихоманці" можна заробляти
І нарешті щодо заголовку цієї статті. У пресі давно вже пишуть про проблеми єдиного в Україні золоторудника, який вже більше року не працює. Збанкрутіле державне підприємство весь час намагаються викупити якісь невідомі приватні структури. Звісно мета в них єдина - знову запустити видобуток жовтого металу та супутніх йому важких елементів з таблиці Менделєєва. Але вже доведено фахівцями - без застосування ціанідів нині існуюча технологія буде знову збитковою. Тому існує певний парадокс. Що краще - зберегти підприємство та забезпечити роботою декілька десятків робітників (геологів, шахтарів тощо), але своїми руками знову створити зону екологічного ризику?... Або законсервувати виробництво і приректи багатомільйонну фабрику та рудник на повільну смерть, але убезпечити Закарпаття від можливої техногенної катастрофи?
Звісно, жодний з варіантів є неприйнятним для влади. Обидва несуть у собі певні ризики. Простоює рудник - страждає бюджет, зростає борг по зарплаті та у пенсійний фонд. Якщо надати його інвесторам, то не виключені бунти серед населення найближчих сіл Берегівщини, які вдосталь наїлися "золотого" пилу та досі п’ють воду з колодязів з домішками кадмію та свинцю.
Але існує вихід із ситуації, можливо досить нестандартний. Чому б не створити на базі золоторудника музей-атракцію під назвою "Українське золото"? Тільки но уявіть собі як він може виглядати у перспективі. Можна створити на занедбаній нині території справжній рай для золотошукача, яскраво описаний у книгах Джека Лондона! Все стане у нагоді - і вузька колія, і вагонетки, і вхід до шахти. Відвідувачам можна буде видавати спеціальний одяг, каски з ліхтариками, аби оглянути таємничі "печери". А тим, хто бажає уявити себе справжнім золотошукачем надати таку можливість - створити штучний потічок, де, вимиваючи реальну руду за допомогою лотка, кожний зможе пошукати щастя. Оскільки у тонні руди знаходиться всього 5 грамів золота, то така атракція не вдарила б істотно по бюджету країни. А ось заробіток з туристів можна отримати реальний. Неподалік можна збудувати ресторан "Золота гора", мотель "Золота зірка" та придумати інші розваги. Навіть екскурсія на золотовидобувну фабрику є неабиякою цікавинкою. Саме тут міг би розміститися перший музей з історії видобутку золота в Україні.
Звісно, така ідея виглядає на перший погляд фантастично та утопічно. Однак таким чином можна врятувати підприємство від розбазарювання, забезпечити людей роботою, а також врятувати екологію Карпат від шкідливих речовин. Тільки навряд чи комусь під силу потягнути витрати на подібний музей. Та й держава свою частку так просто не віддасть, адже сюди вкладено стільки грошей, які не повернути і за двадцять років. Хоча такий заклад неодмінно б привертав увагу гостей з усіх країн і заробляв би сам на себе.
Сама ідея в принципі не нова. У США вже давно діють тури по колишнім золотокопальням. Наприклад, на Алясці створено тур під назвою «El Dorado Gold Mine» («Золоті копальні Ельдорадо»).
Це двогодинна подорож на вузькоколійці часів Дикого Заходу, під час якої можна познайомитись з історією та взяти участь у видобутку справжнього золота. Можна поспілкуватися з шахтарями, які вдягнуті у відповідний одяг та власноруч намити трохи золотого пісочку. "Кожний знайде свій шматок золота. Ми це вам гарантуємо!" - йдеться у путівнику. Один з учасників такої подорожі пише у своєму щоденнику: "Моїй мамі пощастило - вона натрапила на шматок золота, який коштував 94 долари!" Звісно не у зароблених грошах щастя, а у враженнях від надзвичайної пригоди.
Зберегти хоча б те, що маємо
Звісно ідея створити свій власний закарпатський Клондайк, відкритий для всіх – це тільки мрія. Однак, дивлячись на реалії сьогодення, розумієш, що навіть те, що маємо не завжди вдається зберегти. Я вже писав про відзначення 100-річчя "Анці Кушницької" - Боржавської малої залізниці. А буквально днями, як повідомив голова громадської організації "Боржавська ініціатива" Денис Добра, він отримав офіційного листа від віце-прем’єра України Турчинова, в якому йдеться про те, що утримувати вузькоколійку на Закарпатті ... є недоцільно. Тобто її просто потрібно ліквідувати. Нічого собі подарунок на славний ювілей! Тому цього тижня вирішено почати збір підписів на захист залізної "Анці", чимскоріш потрібно створювати комунальне підприємство, що буде турбуватися про нашу унікальну історичну пам’ятку, аналогів якої практично в Україні не залишилося. Не дарма вона увійшла у перелік чудес Закарпаття на рівні з Синевірським озером, замками та термальними водами…
А в принципі будь-яка колекція може стати приводом для створення власної музейної експозиції. Якось мандруючи сторінками світової мережі натрапив на "Клуб любителів ложок". Створив його для приколу один офісний працівник. Просто пив якось каву на роботі і побачив у цукерниці досить симпатичну ложку. Поклав її у сканер і розмістив у Інтернеті, розповівши її історію. Через деякий час виник цілий сайт, куди люди відправляли фото своїх залізних улюбленців. При чому нікого не цікавило - дорога ця ложка чи зі звичайного алюмінію. Головне – розповідь: звідки вона, де знайдена і ким використовувалася. Ось такий виник віртуальний музей, гортати сторінки якого просто одне задоволення.
Можна тільки побажати всім ентузіастам, які ще залишилися на Закарпатті не втрачати надії, поповнювати свою колекцію і сподіватися, що колись вона може стати знаменитою на весь світ. Головне, аби цьому не заважали деякі "діячі"...