Нещодавно український уряд прийняв постанову №95 з метою залучити 150 мільйонів доларів інвестицій для реалізації проекту «Село майбутнього». Назва проекту — претензійна і багатообіцяюча. Особливо в контексті стрімкого скорочення кількості сіл в Україні. Втім, як виявилося, «Село майбутнього» — це не окремий загальнодержавний проект, а частина національної програми... «Відроджене скотарство». Він передбачає будівництво у Харківській області зразкового високотехнологічного АПК з виробництва м’ясо-молочної і плодоовочевої продукції та сучасної соціально-побутової інфраструктури для фахівців. Але чи достатньо цього для того, щоб створити справжнє «село майбутнього», сформувати якісно нову модель сучасного села?
Коли мова йде про розвиток села, то, найчастіше, культурна складова лишається поза контекстом. Хоча саме вона є чутливим показником благополуччя та рівня життя: змушеним виживати — не до мистецтва та культурного дозвіллям. Сьогодні економічний вплив культури на конкурентоздатність територій в Україні визнають лише в контексті туризму, звужуючи її реальні можливості щодо консолідації та мотивації сільського населення. А дарма. Споконвіку українське село було чимось більшим, ніж сільськогосподарськими угіддями. Розвиваючи власну «хутірську філософію» Пантелеймон Куліш писав, що саме на «хуторі», а не в місті людині відкриваються нові смисли буття — простота, цільність, чесність щоденного життя, «вкоріненість» в автентичний «грунт». Тут прокидається творчість, підживлена природою, Богом і генетичною пам’яттю. Сучасній людині — творчій та мислячій — село може запропонувати нові можливості, які раніше в цьому контексті не розглядалися. А поява такої людини у селі, в свою чергу, може стати поштовхом до його відродження та розвитку. І позитивні приклади цьому є — мистецький хутір 
«Обирок», село Легедзине, арт-резеденція Алевтини Кахідзе у Музичах. Як говорять наші герої, сьогодні місце не має жодного значення — його має лише людина. Навіть на віддаленому хуторі можна створити потужний культурно-мистецький центр: завдяки Інтернету доступ до знань та інформації є практично усюди, а творчого простору у сільській місцевості значно більше, ніж у містах. Як писав П. Куліш у «Хутірській філософії і віддаленій од світу поезії»: «у город — по гроші, у село — по розум».
«День» спробував дослідити, чи реально відродити українське село ,взявши за основу культурну та мистецьку складову.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ: ЯК СТВОРИТИ СУЧАСНИЙ ХУТІР
Мистецький хутір Обирок ще недавно був одним із багатьох закинутих і майже вимерлих сіл на Чернігівщині. П’ять років тому кінорежисер Леонід Кантер разом із дружиною Діаною Карпенко, відомі своїми мандрівками-акціями «Із Табуретом до Океану», заснували тут мистецьке еко-поселення. «За це час тут побували понад три тисячі гостей із 15 країн світу. Більшість з них просто з аеропорту їхало сюди, минаючи і столицю, й інші великі міста. Бо тут сконцентроване все найкраще і сюди не потрапив ані міський бруд, ані недопалки, ані п’яниці», — розповідає «Дню» засновник хутора Леонід Кантер.
Сьогодні в Обирку, окрім родини Кантерів, проживає ще шість сімей. Тут є власний кінотеатр, або як його називають — Кіносарай, де регулярно показують українське кіно (до речі, фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» мешканці Обирку побачили одні з перших). Виховуючи своїх двох донечок — Магдалену та Патагонію — у дусі природної свободи, Леонід та Діана щороку влаштовують на хуторі мистецький табір для малюків «Діти Природи». Загалом мистецьке життя на хуторі не зупиняється ніколи: тут відбуваються різноманітні творчі акції, театральні вистави, фестивалі. Наприклад, вже традиційні «Колядки International», над якими спільно з українськими учасниками працюють вуличні артисти та народні колективи з Росії, Білорусі, Фінляндії, Литви, Франції, Італії, Ізраїлю, США, Канади, Куби, Мексики та інших країн.
«Щодва місяці, а то й частіше ми проводимо мистецькі фестивалі, свята, зустрічі, на які збираються люди з різних країн і діляться унікальним досвідом. Це стимулює нас до розвитку поселення, а також стає прикладом для інших. Сьогодні, натхненні українським прикладом, подібне поселення створили і білоруси...» — розповідає Кантер. Кінорежисер і мандрівник упевнений: для того, щоб пожвавити культурне середовища села, вистачить бажання та рішучості кількох ентузіастів та митців. «Кожне село може таким стати! У нас тут не Крим і не Карпати, але хто був — усі в захваті! Успіх залежить від людей, які ці поселення створюють», — говорить «новий селянин».
ПРО ТВОРЧІ НАСЛІДКИ «СІЛЬСЬКОЇ РОМАНТИКИ»
Ще одне село, чий успіх будується на творчій активності небайдужих людей — Легедзине у Черкаській області. Саме тут місцевий вчитель історії Владислав Чабанюк вже понад 15 років очолює аматорську кіностудію «Мальва». За роки її існування, світ побачили шість ігрових стрічок, серед яких: «Ойра», «Яничар», «Яблука доспіли». А останні кілька років тут знімали фільм за мотивами «Казки про Чорного Козака» Сашка Лірника. У масовці — місцеві жителі, як інвентар — використали «скарби» з їхніх скринь і шаф...
Щороку в Легедзине на території заповідника «Трипільська культура», який також очолює Владислав Чабанюк, відбувається толока. Як пояснює пан Владислав, «музей ще недобудований, і за відсутності фінансування доводиться вигадувати різні шляхи залучення якомога більшої кількості людей до його створення. «На толоку люди приїжджають із багатьох куточків України, навіть з-за кордону. Місцеві мешканці також почали активніше брати в цьому участь, хоча все ще досить насторожено сприймають наші ініціативи», — розповідає Чабанюк, і додає: «Ініціатива має іти від самих мешканців села. Найчастіше це люди консервативні, і на нових людей дивляться як на чужих. Коли хтось зі свого середовища починає щось робити, це сприймається краще, ніж коли це робить хтось «ззовні». Потрібно, щоб люди самі хотіли щось міняти, адже ми завжди чекаємо на когось — на нового президента, нову владу, диво...» — розповідає Чабанюк.
Мистецьке середовище Легедзине, сформоване творчими та активними людьми, потрохи «обростає» новими учасниками. Серед мешканців села — американська режисерка експериментального кіно Наомі Умань, яка кілька років тому купила тут хату й почала життя в українській провінції. Сільська «романтика» і новий досвід надихнули Наомі на зйомки документальних фільмів про село та своє життя у ньому. Про те, що Легедзине є потужним джерелом натхнення, свідчить і персональна виставка робіт режисерки, створених у стилі наївного народного живопису.
Як показує досвід Легедзиного, якщо мешканців села зацікавити своєю діяльністю, залучити та мотивувати, вони приймуть такого «новатора» до своєї усталеної спільноти. «Потрібно, щоб вони були активними учасниками події, а не просто свідками», — пояснює Владислав Чабанюк. Це процес не одного дня, але й поле для дії тут широке — у сільський місцевості зазвичай бракує умов для культурного відпочинку: те ж кіно тут вже давно не показують. І саме це дає широкі можливості тим, хто хоче пожвавити сільське культурне середовище.
Так, у мистецькому еко-поселенні «Обирок» нові хуторяни відразу знайшли спільну мову з місцевими мешканцями. Тутешні селяни не лише з цікавістю спостерігають за творчими акціями та фестивалями, а й залюбки беруть у них участь. «Це літні люди, наймолодшим із яких по 60 років. Якось приїжджав до нас гурт «Перкалаба», то лісник з дружиною так танцювали, наче студенти. Навіть баба Уляна, якій уже дев’ятий десяток пішов і яка після шостої вечора хату на всі замки замикає, і та танцювала до півночі, а потім прийшла у Кіносарай дивитися кіно», — ділиться своїм досвідом дружби між старими мешканцями Обирку і новими Леонід Кантер.
АЛЕВТИНА І МУЗИЧІ: АРТ-РЕЗИДЕНЦІЯ В СЕЛІ
Інколи більш дієвим є варіант ініціативи «ззовні», особливо, якщо село не має або не вміє показати своє культурне, історичне чи природне багатство. В селі Музичі, що розташоване в 19 кілометрах від Києва, вже чотири роки діє міжнародна арт-резиденція. Її заснувала відома українська художниця Алевина Кахідзе разом із чоловіком Володимиром Бабюком. Це своєрідний мистецький майданчик для митців у найширшому значенні слова. Сюди приїжджають пожити та зануритись у творчість художники, режисери, теоретики з усього світу. «Наш проект називається «Розширена історія Музичів». Ідея така, що в селі хтось з’являється, живе і творить — і це нібито стає приводом для гордості його мешканців. З іншого боку, вони навіть не знають, що це за люди і нічого з цього не беруть для свого життя», — пояснює «Дню» Алевтина. Про село вже знають у світі, адже художники, побувавши тут, вертаються додому та розповідають там про Музичі. За ці роки у селі побували вісім митців із Сінгапуру, Швейцарії, Німеччини та Польщі.
«У зв’язку з тим, що я багато подорожувала, беручи участь у різноманітних міжнародних резиденціях, виникла ідея зробити щось схоже і тут, у Музичах. В місті дуже важко знайти додатковий простір, а в селі він є. Я народилась і зростала в досить маленькому містечку Жданівка в Донецькій області, і коли почала робити мистецькі проекти, зрозуміла, що втручання в такий непростий простір як села і маленькі містечка — це дуже делікатна справа», — розповідає Алевтина. За словами художниці, найбільш відкритими до всього нового є діти, і Музичі тут — не виняток. «Діти часто сидять біля моїх резидентів, вони знають, хто це такі. Для них резиденція для іноземних художників — нормальна й зрозуміла річ. Я думаю, що для молодого покоління це все стане нормою», — підсумовує художниця.
ЛЮДИ, ЩО ЗАКРУЧУЮТЬ ДОВКОЛА СЕБЕ СВІТ
Всі ці історії наочно демонструють, що однією з найважливіших умов для відродження і розвитку села є наявність творчих людей, які не бояться втілювати у життя свої ідеї.
«Про такі села знають, бо там з’являється хтось, хто починає творити і закручує довкола того місця цілий світ. Таких сіл в Україні чимало, бо є багато талановитих людей, які творять своє коло і, зрештою, ці кола починають розходитись від свого центру настільки, що зустрічають нові кола. Саме так поволі ми творимо українську громаду», — пояснює «Дню» Ольга Годованець, журналіст, фотограф і продюсер «Казки про Чорного Козака». Якщо говорити про Легедзине, переконана Ольга, успіх села — саме в людях. Зокрема, у Владиславові Чабанюкові, який «народився з розумінням, що не стільки того світу, що у вікні — і тепер увесь світ намагається зазирнути у вікно його хати».
І хоча такі мистецькі поселення, як хутір «Обирок» і Легедзине, все ще є поодинокими прикладами на карті Україні, Леонід Кантер переконаний: зовсім скоро це стане позитивною тенденцією. «Треба дати вимерти всьому, що прагне вимерти, чи переїхати до мегаполісу тим, хто мріє про квартиру у хмарочосі — і тоді їхнє місце займуть молоді, повні натхнення люди з новим складом розуму. Це не лише українська тенденція, це — світовий процес. На планеті розпочинається зелена революція», — підсумовує Леонід.
Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День» №197, (2012), 31 жовтня, 2012