Чому він обрав цю країну і чому вирішив повернутися додому? Що вдалося зробити тут за ці роки? Що Антуан Аржаковський думає про Україну і українців – про це та інше в ексклюзивному інтерв’ю з кореспондентом «ВЗ».
– Чому ви вирішили працювати в Україні і зупинили свій вибір на Українському Католицькому університеті?
– Вибрав цю країну, бо маю українські корені. Моя бабця по материній лінії Софія Клєпініна до революції була першою жінкою-суддею в царській імперії. Вона працювала в Одесі. Бабця була справедливою, і за це всі її любили. Після революції бабцю арештували не відразу – більшовики навіть хотіли, щоб вона залишилася на посаді судді.
Дядько мого діда по материній лінії працював у Криму агрономом і створив тут сільськогосподарський інститут. Він думав над тим, як покращувати урожай, вивчав тварин, які живуть на полях. Коли в Україні був голодомор, завдяки цьому чоловікові у Криму його не відчули. Багато людей переїхали сюди жити. А ще цей мій родич на початку ХХ століття написав для туристів путівник по Криму, і цей путівник сьогодні можна знайти в Інтернеті. У Криму є село, яке називається Клєпініно, – на честь дідового дядька. Тут є також вулиця, названа його іменем, пам’ятник цьому чоловікові, Клєпінінський степ.
Ще один прадід був архітектором в Одесі – будував Дерибасівську вулицю. Моя сім’я пов’язана з Україною. Хоч вона була російськомовною, але розуміла українську ідентичність. Мені було важливо старатися бути корисним для України. Попрацювавши у Франції у Міністерстві закордонних справ, потім – у Москві на посаді аташе з культури, вирішив працювати у Києві – також на посаді аташе з культури. Я зустрічався з українськими викладачами французької мови, допомагав видавати підручники. Коли отримав запрошення від отця-доктора Бориса Гудзяка на відкриття Українського Католицького університету – єдиного католицького університету на теренах колишнього СРСР, – отримав пропозицію там працювати. Від родичів я знав, що хороша дипломатія має свої корені в духовності. Це була чудова нагода у цьому попрактикуватися. У Львові планував залишитися на два роки, але отець Борис запропонував створити Інститут екуменічних студій, і я погодився.
-Як би ви підсумували свою роботу на посаді директора Інституту екуменічних студій?
– Я і мої колеги зробили багато. Українці уже не плутають слова «комунізм» і «екуменізм». Вони знають, що Церква – одна, але історично так склалося, що вона має кілька гілок. Бог не є розділений. Містичне тіло Церкви єдине, і ми повинні шукати шляхи, щоб зрозуміти, чому так сталося, щоб усвідомити ієрархію цінностей – що важливіше те, що нас об’єднує, а не те, що нас роз’єднує. Ми зуміли доказати це і нагадали, що такі переконання – не оригінальні. Про це говорив митрополит Андрей Шептицький, православний митрополит Платон з Києва, протестанти. Перше, на чому ми наполягали, коли створювали Інститут екуменічних студій, що наш екуменізм буде не політичним. Він базуватиметься на розумінні єдності через дружбу.
Ми – перші в Україні і на теренах колишнього Радянського Союзу, хто створив магістерську програму з екуменічних наук. У нас – понад 80 студентів, не рахуючи тих, які навчаються дистанційно. Ми запросили на роботу кращих викладачів з України та світу. Днями захистився студент з Каліфорнії, православний священик. Вперше з 30-х років минулого століття православний священик обрав тему «Методологія екуменічних наук». За першою освітою він – фізик, за другою – богослов, за третьою – дипломат. Отець Лоренс оригінально підійшов до теми, поєднавши свій попередній досвід і знання. Захист такої роботи – подія світового значення, яка матиме продовження. У Франції, наприклад, немає таких захистів дистанційно і на такому рівні.
– Чому залишаєте цю роботу? Які у вас плани на майбутнє?
-Мене запросили в Париж у коледж бернардинців – найстаріший у світі. Я погодився там працювати у напрямі – політичне богослов’я, адже загублено зв’язок між демократією і духовністю. У рамках цього факультету хочу відродити те, що стає модним, актуальним. Політичне богослов’я – це не ідеологія. Це – бажання знову поєднувати богослов’я з політичними науками.
У Парижі відбувається духовне відродження: християни готові звертатися до секуляризованого світу і говорити, яким способом можна бути одночасно зі світом і з Богом. Відчуваю, що буду потрібен там. Погодився їхати у Францію, бо в Україні уже виконав свою основну місію – тут є достатньо людей, які мають екуменічний досвід і знання, а також грошовий фонд, який налічує 450 тисяч доларів на зарплати працівникам Інституту. Ці гроші я назбирав у Франції та США. Їх пожертвували не лише багаті люди, а й не дуже заможні, які усвідомлюють, наскільки важливу справу ми робимо. Настав час, щоб українці взяли кермо у свої руки. Їду працювати на батьківщину, але Україну назовсім не покидаю – буду регулярно сюди навідуватися і цікавитися, як ідуть справи.
-Які у вас склалися враження за 12 років про Україну і українців. Чим українці відрізняються від французів?
– У мене маса прекрасних вражень про Україну і українців. Мої діти – 15-річна Матільда та 11-річний Етьєн – навчалися тут у школі (у Франції бували лише влітку). Вони прекрасно володіють українською мовою. Діти сумують через те, що продовжувати навчання будуть у Франції, а не в Україні. Тут вони мають багато друзів, як і я з дружиною. Моя сім’я погодилася переїхати жити у Францію лише за умови, що час від часу будемо сюди приїжджати.
Українці – душевні, щирі, гостинні, щедрі, легко знаходять спільну мову між собою та з людьми інших національностей. До мене як до француза я відчув особливу відкритість. Мене тут дуже добре приймали. Мені хотілося б, щоб українці були більш відповідальними у повному сенсі цього слова: не лише за свої слова, а й за вчинки. Вони часто змінюють свої думки, «забувають», що говорили раніше. Загалом французи більше відчувають юридичну відповідальність за свої слова. Саме тому два роки тому тема Соціального Екуменічного тижня у Львові була присвячена соціальній відповідальності.
Мені приємно, що в українських школах є такий предмет, як християнська етика. Його немає у Франції. Разом із сім’єю побував в Одесі та Криму, звідки мої українські родичі, також відпочивав у Карпатах. Усюди люди добрі і гостинні, краєвиди – прекрасні. Через те, що у ХХ столітті українці багато страждали, у них добре розвинене почуття людяності. І це почуття гуманності виражається в літургіях. Мені подобається церковний спів у візантійській традиції. Подобаються і народні пісні – вони мене зворушують до сліз, а також українські народні танці.
– А як вам українська кухня?
– Днями вперше побачив, що донька ліпить вареники. Вона сказала, що у Франції не зможе без них жити, тому вирішила навчитися їх готувати, а також український борщ. Ці страви наша сім’я дуже любить. На мій погляд, французька кухня більш різноманітна, багатша. Було б непогано, якби українські кухарі поїхали до Франції і там щось для себе перейняли.
Довідка «ВЗ»
Антуан Аржаковський народився 5 жовтня 1966 року в Парижі у сім’ї інженера та вчительки. Після закінчення школи навчався у Сорбоннському університеті, після нього – у Вищій школі соціальних наук, де здобув ступінь доктора історичних наук. З 1989 року працював у Міністерстві закордонних справ Франції. З 2004 року очолював Інститут екуменічних студій при Українському Католицькому університеті.
