ПІДРУЧНИК З ДУХОВНОГО ЕКУМЕНІЗМУ

о. д-р Іван Дацько

Історія українського видання цієї книжки дуже проста. Після Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир звернувся до мене у жовтні 2006 р. із запитанням, чи Інститут Екуменічних Студій при УКУ готовий видати в українському перекладі Підручник з духовного екуменізму пера Кардинала Вальтера Каспера, Президента Папської Ради для Сприяння Християнської Єдности. При цьому він додав, що це є бажанням усього Синоду. Очевидно, після цієї зустрічі, запізнавшись із змістом Підручника, всі члени Інституту Екуменічних Студій радо прийняли цю пропозицію, а ректор УКУ дав на це свою згоду. Після цього ми приступили до праці і книжка вийшла друком у червні 2007 р., хоч би тому, що було це нашим бажанням дати його до рук всім греко-католицьким Єпископам Європи, які зібралися у Велеграді з нагоди 100-ліття цих Унійних З’їздів. Очевидно, поширили ми її й серед учасників згаданого Конгресу.

Коли Блаженніший Любомир дав мені своє вступне слово і я його перечитав, то подумав, що воно надто коротке – всього 11 рядків. Одначе, може йдучи за засадами німецького прислів’я „in der Kürze liegt die Würze” (у короткому полягає смак), я зауважив, що Блаженніший дуже влучно схарактеризував потребу цього твору, кажучи, що цей Підручник – „дуже актуальна книжечка в сьогоднішніх обставинах для християн в Україні. У цьому творі особливо наголошується духовний і молитовний вимір екуменізму, який, на жаль, інколи призабувається, хоча він і становить суть усіх екуменічних зусиль”. І тут саме ціль Підручника – поставити екуменізм на площину, на якій він повинен бути – на площину молитви, бо без молитви неможливо сповнити Божу волю. А волю Божу Христос висловив дуже чітко підчас молитви на Тайній Вечері, коли сказав: „Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані” (Ів. 17,21)

Підкреслюю – це є заповіт, воля Божа; і нам, дітям Божим, слід цей заповіт сповняти. Бо як ми будемо „одно”, тоді світ і ті, що шукають Бога – богоіскателі – пізнають, що Бог є один. Це є, властиво, ціль екуменізму або всякого екуменічного руху, який характеризується словами ІІ Ватиканського Собору: ”Дії і почини, які залежно від потреб Церкви і пригожих умов постають і змагають до єдности християн” (Декрет про Екуменізм (Unitatis Redintegratio), 4, 1964).

Відомо, що в екуменічній праці завжди існувала і до сьогодні існує небезпека звести її на людські рейки, або те, що ми популярно звемо „церковну політику”. Думаю, що автор книжечки, сам досвідчений екуменіст, видатний богослов, а, головно, як священик відчув, що справжній вимір екуменічної праці повинен бути виключно духовним. І тільки цей вимір скерує нас до привернення єдности. Це він каже у передмові хоч би тому, що це була думка усіх його безпосередніх працівників у Папській Раді, які на пленарному засіданні у першій половині 2003 р. висловили бажання, щоб такий Підручник появився. І йдучи за засадою, що закон насамперед зобов’язує законодавця, сам Президент Папської Ради взявся за це діло, за що ми складаємо йому щиру подяку. Він тоді вирішив видати цей Підручник з нагоди 40-ліття публікації Декрету ІІ Ватиканського Собору про Екуменізм „Unitatis Redintegratio”. Відомо, що хоча сучасний екуменічний рух починається в останніх трьох десятиліттях ХІХ століття, все ж у Католицькій Церкві він набрав особливого, а то й пріоритетного виміру за часів понтифікату блаженного Папи Івана ХХІІІ (1958-1963), а передусім з проголошення цього Декрету. Бо як соборовий документ, він тим самим став невід’ємною частиною Учительського Уряду Церкви.

Це Підручник базується в основному на Документах ІІ Ватиканського Собору: Dei Verbum, Lumen Gentium, Unitatis Redintegratio, Orientalium Ecclesiarum,Orientale Lumen, ККСЦ, як і інші сучасні документи Католицької Церкви. При тому і саме тому, що цей Підручник є екуменічним, шкода, що немає посилань і на документи інших Церков, як наприклад Tomos Agapis, Писання Вселенського Патріарха Атенагораса, визначних православних та інших мислителів і богословів як Олів’є Клеман, о. Олександр Шмеман, о. Іван Мейєндорф, Дітріх Бонгофер... Може варто взяти це до уваги в майбутньому.

„Цей Підручник, - як зрештою каже сам автор – адресований кожному, хто небайдужий до відновлення єдности між християнами. Особливо корисним він може бути для тих осіб, що є відповідальними на різних рівнях церковного життя сприяти християнській єдності”. Одначе, думаю, що читатимуть його, і до того ми заохочуємо, єпископи, священики, монахи, монахині, семінаристи, а передусім вірні, які тужать за втраченою єдністю.

Цей Підручник є особливо актуальним для нас в Україні й для країн колишнього Радянського Союзу, вірні яких не мали змоги бути активними співучасниками витворення сучасної екуменічної мислі Церкви і яким було заборонено слідкувати за діяннями ІІ Ватиканського Собору. Тому часто тут в Україні і колишньому СРСР поняття і саме слово екуменізм, екуменічний має навіть негативне значення. Прочитавши цю книжечку, думаю, що і вони дійдуть до того ж висновку, що екуменізм є справою не людською, а Божою.

Відтак, автор зосереджується над дійсністю духовного екуменізму. «Цю переміну серця та святість життя, разом з приватними та спільнотними молитвами за єдність християн, треба вважати немов душею цілого екуменічного руху і слушно можна назвати духовним екуменізмом” (UR, 8). Це значить, що екуменізм є молитвою. Христос сказав ці слова, „щоб всі були одно” у своїй молитві до Отця. Єдність є даром зверху, що постає у сопричасті любові Отця, Сина і Святого Духа.

Якщо ми молимося за єдність, то ми не повинні тільки це робити приватно, але у спільнотах і літургійно, „бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там і я серед них” (Мт. 18.20). У Літургії Святого Івана Золотоустого ми залюбки мовимо: “За мир всього світу, добрий стан Святих Божих Церков і з’єднання всіх Господу помолімся”, а нарід відповідає: “Kyrie eleison – Господи помилуй”. Кардинал Вальтер Каспер чудово підкреслює: “Молитва за єдність є царськими воротами екуменізму: вона провадить християн побачити Царство Боже та єдність Церкви в новий спосіб...”, а він є наскрізь молитовний. Коли ми щиро молимось, ми каємося за свої провини, гріхи, і, передусім, гординю. Це доводить нас до метаної, до переміни серця і святости життя. Ця метаноя спонукує нас до примирення і родить бажання сопричастя. Бо, бачачи свої слабості, ми відчуваємо болючі рани розколу у своїх серцях, умах і молитвах. Відомо, що ті, які бажають єдности мають бути смиренними і покірними. Бо саме гордість зродила всякі схизми і розколи впродовж історії. І коли ми з таким смиренням молимося, тоді ми усвідомлюємо скільки шкоди було спричинено гордістю, егоїзмом, суперництвом, презирством, упередженістю, полемікою і всякими звинуваченнями. Ця настанова приводить нас до покаяння, де ми спільно з братами і сестрами, з якими ми ще не живемо у єдності, вимолюємо і висказуємо слова Господньої молитви: “... і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...”

Остаточно, духовний екуменізм є душею усього екуменічного руху, бо згідно з ІІ Ватиканським Собором цей рух здійснюється під “подихом ласки Святого Духа” (UR, 4; UR, 1). Бо тоді сповнюється справжній духовний процес у довірливому посланні Отця, наслідуючи волю Христа під проводом Святого Духа, і слушно тут відмічає Кардинал Каспер: “Тому справа екуменізму закорінена в основах християнської духовности і вимагає більше, ніж еклезіяльної дипломатії, академічного діялогу, соціяльної участи і пасторальної співпраці”. А здійснимо ми це тоді, коли наша екуменічна праця буде постійною молитвою.

Сьогодні навіть модно цитувати слова блаженного Папи Івана ХХІІІ: „Те, що нас об’єднує є набагато більше, ніж те, що нас роз’єднує”. До такого висновку могла дійти людина, яка дійсно багато молилася за єдність святих Божих Церков. І хотяй цей блаженний Папа може не був великим богословом у академічному значенні того слова, то своєю молитвою, своїм Петровим служінням, а, головно, скликанням ІІ Ватиканського Собору створив – бодай у Католицькій Церкві – настанову, що екуменічна праця для єдности Церков є і, напевно, ще буде на довгі літа пріоритетом для всіх християн. А щоб ця праця була справді Божою, ми не повинні боятися правди і вивчати те, що насправді нас тепер розділяє. Одначе завжди у смиренності і великій любові держачи перед очима заповіт Христовий. Як такою буде настанова всіх християн, то зродиться з дотепер розділених Церков нова спільнота у новому, відновленому сопричасті. Тому є вказано, щоб християнські богослови вивчали скарби Церков-сестер і ділилися ними. Цей обмін дарами є одним із шляхів Святого Духа, яким він провадить Церкву „на всю правду” (Ів. 16.13).

Якщо ми щиро стараємося сповнити Божу волю, то в нас напевно велике бажання пізнати Слово Боже. А це Слово є висловленим в особливий спосіб у Святому Письмі. Тому слушно поучає Довідник застосування принципів і норм екуменізму: „Шанування Святого Писання є підставою для єдности між християнами, і цей зв’язок залишається між ними навіть тоді, коли Церкви і Спільноти, до яких вони належать, не є в повному сопричасті між собою. Все, що можна зробити для того, щоб заохотити членів Церков і Церковних Спільнот читати Слово Боже і чинити це, якщо можливо, разом (наприклад, Тижні Біблії) – це все скріплює той зв’язок єдности, який уже їх з’єднує, допомагає їм бути відкритими до об’єднуючої дії Бога і зміцнює спільне свідчення спасительного Слова Божого, яке вони несуть світові” (Довідник, 183; UR, 21).

Богословська послідовність тут дуже чітка: слід вивчати докладно Святе Письмо, яке остаточно створило Християнську традицію, яка у перших віках передавалася Святими Отцями і яка у різних видозмінах, відповідно до вимог часу, стає християнською тяглістю. Тому читання Святого Письма – Lectio Divina – спільна біблійна робота, спільне розуміння Святого Письма прямо нас доводить до конечности єдности Церкви. Бо збираючись разом для читання і вивчення Святого Письма, ми звертаємо увагу на таїнство єдности і дійсність поділу так, як вони відкриваються нам в Історії Спасіння. Тоді ми зосереджуємося на єдності і любові Отця, Сина і Святого Духа, а не на болючій дійсності поділу, який надійшов задля людської слабости і гріховности; зосереджуємося на вченні Христа про Царство Боже, що є одним для всіх; на бажанні Ісуса, яке він висловив про єдність.

Відомі всім нам слова святого Апостола Якова: „Віра без діл мертва” (Як. 2.26). Це значить, що ми маємо бути свідками нашої віри і свідчити Слово Боже. Першим прикладом є наш Спаситель Ісус Христос, а Його свідчення висловлене у молитві „щоб усі були одно” виявляється:

• у проголошенні блаженств;

• в особливій любові до хворих, потребуючих і бідних;

• у приматі любови, „що є зв’язком досконалости” (Кол. 3.14);

• у прощенні один одному, „аж до сімдесят раз по сім” (Пор. Мт. 21-22) з „любов’ю, яка сягає навіть наших ворогів” (Мт. 20:20-28; 23:8-12);

• у Його вченні про Царство, яке виявляється у покірному служінні і самовідданій любові;

• в усвідомленні бути добрим пастирем, що бажає єдности, „щоб було одне стадо і один пастир” (Ів. 10:1-16);

• у Його вченні про самовідречення і несення свого Хреста;

• у вченні про Церкву, як про весільний бенкет, на який запрошені усі;

• у Його молитві за Своїх учнів і всіх, хто вірить в Нього, щоб вони були одно – живим сопричастям;

• у Його жертві на Хресті;

• і остаточно у Його славному Воскресінні.

Маючи Христа – Єдиного Пастиря – за взір, християни можуть молитися і:

• роздумувати над Новим Завітом, а головно над розумінням Господнього примиряючого служіння;

• віднайти спільні традиції, які походять з часів Ранньої Церкви і століть, що передували поділам;

• вивчати богословські та духовні джерела.

Другим великим свідком Слова Божого є Теотокос – Богородиця, яка займає особливе місце у вірі та духовному житті Церкви. Звісно, що почитання Матері Божої є особливим у Східних Церквах, що має велике екуменічне значення, і проявляється передусім у Літургії і Святих Іконах. Тому християни можуть:

• усвідомити місце Богородиці у Святому Письмі;

• вивчати свідчення раннього християнства про Матір Божу;

• сприяти взаємному пізнанню і визнанню різних традицій набожности і духовности до Божої Матері на Сході і на Заході та довірити молитви (акафісти, молебні) за Церкву, особливо за єдність Церкви, заступництву Марії, яку ІІ Ватиканський Собор назвав Матір’ю Церкви.

Слуга Божий Патріярх Йосиф, а після нього і слуга Божий Папа Іван Павло ІІ, часто говорили про екуменізм мучеників. Для нас в Україні екуменізм мучеників та ісповідників особливо відчутний. Це завжди підкреслював Патріярх Йосиф, який любив повторяти, що християни ХХ століття, які були ув’язнені і страждали за свою віру єдналися у своєму стражданні. Вони тоді не дивилися чи вони є католиками, чи православними, чи протестантами. Вони були свідомі, що є „в’язнями Христа ради і носили рани на своєму тілі” (Пор. Еф.3,1; пор. Гл. 6,17). Нажаль, коли минули переслідування, призабувся екуменізм мучеників, а його місце зайняло суперництво. Про цей екуменізм мучеників пригадав нам ще раз св. п. Папа Іван Павло ІІ під час своєї візити в Україну у 2001 р….

Найбільшою соблазню другого тисячоліття було те, що християни мучили і вбивали інших християн задля браку терпимости. Вистарчить згадати такі постаті як Св. Томас Мор, Св. Бобола, Св. Йосафат та тисячі вбитих християн підчас 30-тилітньої війни (1618-1648). Я сильно переконаний, що це є екуменічним викликом всіх Церков знайти належне місце тим християнським мученикам, які були вбиті християнськими мучителями, бо кожен був вихований у свій спосіб та ісповідував свою правду. Я ставлю відкрите питання: Чи у майбутньому – коли Церкви будуть у сопричасті – чи не варта застановитися, що ми могли б їх почитати за святих?... Це саме стосується й ісповідників та різних святих.

У другій частині книжки під назвою Молитва і Богослужіння автор зосереджує нашу увагу на особисті, а головно спільні літургійні молитви. В особливий спосіб він визначає такі нагоди, коли християни різних віровизнань могли б молитися разом:

• впродовж щорічного тижня молитви за християнську єдність в період між 18 і 25 січня або між Вознесінням і Зісланням Святого Духа;

• з нагоди екуменічних зібрань;

• впродовж важливих циклів Літургічного року (Різдвяний Піст, Різдво, Великий Піст, Великдень);

• підчас поминання мертвих або тих, хто загинув за країну;

• в час всенародної трагедії або скорботи;

• у визначні дні інших Церков і Церковних Спільнот (Неділя Православ’я, День Реформації);

• у ситуаціях глибоких людських потреб для відповіді на людські тривоги;

• підчас спільних благодарственних молитов і молінь;

• з нагоди Всесвітніх Днів Молитви чи Молоді;

• в особливі дні публичного чи соціяльного життя: Новий Рік, Початок Навчального Року, благодарення за плоди землі.

Всі ці молитви зводять нас ближче один до одного і єднають у Христі.

Таїни є також вираженням церковної єдности у вірі, в поклонінні й апостольському служінні. Вони є джерелом церковної єдности і засобом для її збудування. Завдяки цьому, таїнственні відправи, а головно Хрещення і Євхаристія, є зв’язані з повним церковним сопричастям і його видимим вираженням.

Хрещення є основною Таїною Спасіння, через яке люди стають християнами – „стягають зі себе стару людину з її ділами і вдягаються у нову” (Кл.3:9-10). Коли говорити термінами християнської єдности, то ця Таїна становить основу сопричастя між усіма християнами. Завдяки Хрещенню, християнин покликаний становити одне тіло у Христі Ісусі (І Кор. 12.13).

Другою основною Таїною сопричастя є свята Євхаристія, бо саме в ній звершується повне єднання людини з Богом, з ближнім і самим собою.

Сьогодні, нажаль, ми ще не можемо спільно принимати Тіло і Кров з однієї чаші, бо євхаристійне та церковне сопричастя внутрішньо пов’язане одне з одним. Тому, як довго існують розбіжності у справах віри та не вповні відновлені зв’язки сопричастя, ми не можемо приступати до однієї спільної Євхаристійної Трапези. Останніми часами, саме завдяки екуменічному діялогу, зроблено значний поступ у напрямі спільного розуміння основних Правд Віри. Все ж, ми ще сьогодні не можемо спільно причащатися і саме це має збудити в нас справжню тугу за єдністю, щоб ми, як писав Слуга Божий Митрополит Андрей творили атмосферу зближення і єдности, щоб грянув цей день, коли разом зможемо принимати спільну євхаристійну чашу як вірні різних Помісних Церков у сопричасті з єдиною, святою, соборною і апостольською Церквою.

Немалим викликом були, є та й будуть мішані подружжя, доволі поширена реальність для багатьох частин світу. Церква заклала пасторальні директиви щодо приготування та відслуження мішаних шлюбів. Саме вірність цим директивам може означати, що мішані подружжя будуть сильно відчувати біль поділу між спільнотами, до яких вони належать. Бо вони зроджують тугу за єдністю, яка спонукує їх взяти активну участь у пошуку єдности між цими спільнотами. Тому:

• слід молитися і застановлятися над Святим Письмом;

• шукати душпастирської допомоги від єпархій і парафій;

• брати участь в організації і проведенні екуменічних груп, які збираються для молитви і читання Святого Письма;

• брати участь у різних екуменічних молитовних відправах;

• вивчати та сповіщати церковне вчення про сприяння християнській єдності.

Так як існує екуменізм мучеників та ісповідників, так і існуватиме до кінця віків екуменізм недужих, страждаючих і упосліджених. Це і є тою таїнственною злукою зі стражденним і розп’ятим Христом. Отож, нехай недужі своїми недугами і терпінням, а здорові своєю солідарністю і любов’ю жертвують свої труди для прискорення дня єдности Церков. У тому, саме, полягає зміст Таїни Єлеопомазання. А ми, християни, що втішаємося добрим здоров’ям:

• збираймося у відповідний час Літургічного Року, головно у Великий Піст, на спільні богослужіння з біблійним читанням про прощення і милосердя для приготування до особистої сповіді та відпущення гріхів перед душпастирем своєї Церкви;

• працюймо разом у капеланстві та пасторальній опіці в таких місцях як лікарні, сиротинці, тюрми, доми опіки або табори біженців, приносячи цілющу силу Христа тим, які є в потребі.

Останній розділ книжечки присвячений дияконії – служінню і свідченню. У своєму апостольському листі Novo Millennio Ineunte Папа Іван Павло ІІ каже: „Зробити Церкву домом і школою сопричастя – ось великий виклик перед нами в тисячолітті, яке тепер починається, якщо ми бажаємо залишатися вірними Божому промислу і відповісти на найглибші сподівання світу”. Тут дуже влучно відмічує автор – Кардинал Каспер – „поділ найбільш наявний та відчутний там, де люди різних Церков і Церковних Спільнот живуть поруч у містах і селах. У деяких місцях наслідки поділу глибоко проникли в колективну свідомість і пам’ять населення, часто породжуючи паралельні та конкуруючі структури соціяльного і церковного життя”. Викликом для тих осіб, які живуть у тих спільнотах, є бути будівничими примирення, сприяючи росту у сопричасті. І тут знову слідують вказівки:

• зустрічатися у своїх околицях, щоб поглиблювати щоденні дружні зв’язки;

• дбати про стосунки співпраці і спільного обов’язку у місцях праці;

• шанувати свої власні традиції, віддаючи належне іншим;

• уникати всяких висловів, жестів чи дій, які могли б зразити почуття християн інших традицій;

• бути великодушними і щирими у повсякденних стосунках з іншими християнами.

Все це стає екуменізмом щоденного життя кожного християнина.

Особливе завдання – молитися і працювати для єдности Церков – лежить на монастирях, церковних спільнотах, рухах і спільнотах богопосвяченого життя, розвиток яких ми в особливий спосіб бачимо на Заході. Монаші спільноти мають покликання шукати Бога через спільнотне життя, зосереджене на молитві, пожертві і служінні. Монашество, яке по сьогоднішній день процвітає на Сході, було і повинно остатися важливим посередником між християнами на Сході і на Заході (Пор. Апостольський Лист Папи Івана Павла ІІ Orientale Lumen – Світло Сходу, 9-16).

Останніми часами були основані деякі спільноти монашого життя з виразним екуменічним спрямуванням. Духовний екуменізм торкається серця їхньої харизми щоденного життя. Послідовно монаші спільноти можуть:

• бути центрами молитви і самовіддачі за справу християнської єдности;

• приймати і збирати разом християн різних традицій у духовну сім’ю, яка простягається поза стіни монастиря, створюючи середовище для дружби та екуменічного обміну;

• організовувати обміни або візити до інших монастирів, щоб таким чином дозволити їхнім членам познайомитися з особливостями та багатствами різних традицій;

• сприяти спільним дослідженням і публікаціям про головні постаті монашества на Сході і на Заході та про їхнє духовне вчення.

Майбутність належить молоді. Одначе, нова генерація молодих християн успадковує тягар минулих поділів. Молодь часто не любить розрізняти між тою чи іншою конфесією – і це може бути наслідком секуляризації. Багато молодих людей виростає зі слабим почуттям їхньої християнської ідентичности, бо завжди більше чуємо а то й переживаємо явище постконфесійного християнства. Тому слушно поручає автор Підручника:

• збиратися у певному місці в малих групах, щоб поглиблювати свою віру та зростати у спільному зобов’язанні перед Ісусом Христом;

• працювати разом для примирення між своїми однолітками в тих регіонах, де стосунки між християнами є обтяжені наслідками недавніх конфліктів;

• разом залучатися до ініціятив духовного екуменізму, які особливо стосуються молоді, як наприклад, нічні чування, прощі чи молодіжні табори;

• брати участь у програмах обміну, організованих між християнськими школами, університетами або молодіжними рухами;

• відвідувати зустрічі чи події, організовані окремими спільнотами або рухами, які збирають разом молодих християн з різних регіонів і церковних традицій.

А щоб монашество і миряни сповняли вичислені у Підручнику вказівки і директиви з духовного екуменізму, необхідно, щоб єпископи, пресвітери і диякони стояли на висоті свого завдання.

ІІ Ватиканський Собор довірив екуменічне завдання єпископам усього світу, щоб його пильно підтримували і розсудливо провадили (UR, 4). А священики, диякони і всі інші пасторальні служителі, кожен у своїй сфері, поділяють цю екуменічну відповідальність єпископів. Тому вони можуть:

• зустрічатися зі служителями інших традицій для молитви і братнього обміну на місцевому рівні регулярно або в основні моменти літургійного життя;

• брати участь у національних або міжнародних зустрічах для духовних пастирів різних традицій;

• виявляти солідарність у важливих нагодах приватного чи пастирського життя служителів інших традицій, які проживають у тій самій околиці;

• плекати стосунки зі служителями інших традицій на рівні парохії, єпархії і регіону, які є доказом взаємної довіри, турботи і передусім спільної любови до Христа і Церкви.

Закінчує Кардинал Вальтер Каспер цей Підручник словами: „Разом із Декретом про екуменізм ІІ Ватиканського Собору цей підручник про духовний екуменізм нагадує, що „святе завдання об’єднати всіх християн в одній i єдиній Церкві Христовій перевищує людські сили та спроможності”, і тому ми маємо не забувати покладати всю нашу надію „на молитву Христа за Церкву, на любов Отця до нас та на силу Святого Духа”. „Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний”(Рим. 5:5)” (UR, 24).

Накінець хочу подякувати:

• диякону Романові Фігасу за переклад цього твору з англійської на українську мову;

• Панству Михайлові і Лілії Петрович за наукову редакцію;

• Синодові Єпископів УГКЦ і Блаженнішому Любомирові за довіру до Інституту Екуменічних Студій УКУ виконати це завдання – дати християнам України Підручник з духовного екуменізму.

А Вам, Еміненціє, Владико Кардинале Каспер, дякуємо за цей дар, який Ви дали християнам всього світу.

Київ, 8 грудня 2007 р.