Виступ Антуана Аржаковського на Інавґурації "Центру Св. Климента"

Ваші Еміненції,
Ексцеленції,
дорогий Костянтине,
дорогі друзі,

Я хотів би, насамперед, привітати кардинала Каспера із здобуттям докторату
honoris causa. Як колишній викладач Києво-Могилянської Академії, я
повністю приєднуюся до моїх колишніх колег. Дозвольте мені розпочати,
передаючи побажання успіху цьому новому Центру святого Климента від імені
ректора Українського Католицького Університету о. Д-ра Бориса Ґудзяка,
який зараз перебуває у Сполучених Штатах Америки. Дозвольте мені також
передати вам від імені тут присутнього отця Івана Дацька та всієї команди
Інституту екуменічних студій Львова наші найщиріші вітання з нагоди цієї
інавгурації.
 
Вже більше п’ятнадцяти років ми з професором Костянтином Сіговим знайомі
один з одним і наша дружба зросла за ці роки. Так як і Костянтин Сігов
приїжджав у 2005 році у Львів, щоб взяти участь в інавгурації нашого
Інституту екуменічних студій, я є щасливий бути сьогодні у Києві. Разом ми
є спів-секретарями Українського Християнського Академічного Товариства і
обоє бажаємо, щоб дружба була у серці наших проектів задля сприяння
єдності християн та діалогу культур. Саме тому для нас є очевидним той
факт, що у Києві Інститутом-партнером Інституту екуменічних студій є і
буде звичайно ж Центр святого Климента (а через нього, звичайно ж,
Європейський Центр Гуманітарних Наук та видавництво Дух і Літера, яких
важко відділити від цього нового починання Костянтина Борисовича та всієї
його команди!).
 
А тому ми, отець Борис Ґудзяк, отець Іван Дацько і я, особливо тішимося,
що були запрошені ввійти до складу Академічного комітету Центру святого
Климента. Це не завадить нам підтримувати дружні стосунки з іншими
київськими структурами, присутніми тут (наприклад Інститутом святого Томи,
комісією з питань екуменізму Української Греко-Католицької Церкви чи
Центром православних студій отця Петра Зуєва). Бо перевагою таких
стосунків, які базуються на дружбі, є той факт, що коли не претендуєш ні
на що інше, крім надії, вірності та служіння, коло друзів зростає. До
речі, щодо надії, то я не можу не привітати Його Еміненцію кардинала
Вальтера Каспера та нашого друга Апостольського Нунція Владику Івана
Юрковича із чудовою енциклікою Spe salvi, опублікованою минулого тижня
папою Венедиктом XVI. Мені здається, це вперше Достоєвський згадується у
папській енцикліці і від цього приємно на серці, я маю на увазі усіх
православних слов’янських країн.
 
Костянтин запропонував мені сказати сьогодні кілька слів про культ святого
Климента в Україні, про традицію інкультурації віри, розпочату на
слов’янських землях святими Кирилом і Методієм, та про новий досвід
інкультурації віри у Європі… Ви погодитеся, що потрібно трохи більше п’яти
хвилин, щоб говорити на ці теми! Достатньо лише подумати про твори Івана
Франка та Миколи Грушевського про культ святого Климента в Україні, щоб
пересвідчитися у широті теми . А тому дозвольте мені лише розповісти
коротку історію, пов’язану із культом святого Климента у давні часи у
Київській Русі. Цю історію я дізнався від отця Івана Дацька та з чудової
праці професора Миколи Чубатого, викладача Українського Католицького
Університету у Римі, Історія християнства на Русі-Україні. Після того, як
я розповім вам її, я спробую сказати, який урок ми можемо взяти з неї
сьогодні.
 
Нам відомо, що папа Климент, учень святого Петра, помер мученицькою смертю
у Херсонесі у ІІ столітті, будучи страченим за розпорядженням імператора
Траяна. Святий Кирило у 860 році віднайшов мощі святого Климента та привіз
їх у Рим. Але у 989 році князь Володимир отримав у подарунок від папи
Івана XV череп святого Климента. Відтоді Церква Київської Русі перебувала
під юрисдикцією патріарха Константинопольського, але також і була у
тісному сопричасті з Церквою Риму через ці мощі святого Климента та через
пам'ять святих Кирила та Методія.
 
Однак у 1147 році князь Ізяслав ІІ намагався утвердити міць свого
князівства перед Візантією, а особливо перед патріархами Константинополя,
які, на його думку, вважали Київську Церкву частіше джерелом прибутку, ніж
Церквою, яка веде до Царства Божого на землі.
 
Він вирішив возвести Клима Смолятича, монаха русина, на Київську
митрополію, не питаючи згоди Константинопольського патріарха. Згідно
свідчень, які ми маємо, єпископ Клим був дуже освіченим і міг цитувати як
святого Максима Сповідника, так і Гомера та Арістотеля. Він був великим
прихильником автокефалії Київської Церкви не проти Константинополя, лише
через бажання незалежної влади, але в ім’я сопричастя між Церквами, яке,
як вам відомо, було у 1147 році доволі напруженим між Римом та
Константинополем. Клим Смолятич був також гідним сином Київської Церкви ХІ
століття. Він боровся проти збагачення можновладців і неодноразово
висловлювався на користь більшої соціальної справедливості, як це раніше
робив Ярослав Мудрий. І особливо він мав глибоку повагу до Божої
Премудрості. Він казав, як це читаємо в одному з його листів,:
«Премудрість це божество, а храмом є людство».
 
Під час Київського собору у 1147 році єпископи Русі вирішили більшістю
голосів, шість проти двох, возвести Клима Смолятича на престол митрополита
Київського. Два табори виступили один проти одного. Один, представлений
Владикою Новгородським Нифонтом, вважав, що канонічне право не дозволяє
такий вчинок. Інший табір, представлений Владикою Чернігівським Онуфрієм,
вважав, що канонічне право не може згадуватися всупереч соборності
помісної Церкви, яка у своїй більшості віддавала перевагу русину, а не
греку на чолі своєї Церкви. Саме Онуфрій переміг, коли він назвав
наступний останній аргумент, про що сказано у розповіді Іпатія:
 
««Я знаю, що нам вільно поставити, бо у нас є голова святого Климента
(папи), так само, як греки поставлють (митрополитів) рукою святого Івана
(Хрестителя)» І таки подумавши, єпископи поставили митрополитом (Клима)
головою Святого Климента» .
 
Ця спроба автокефалії, яка в есхатолічний спосіб базувалася на голові
святого Климента, тривала недовго. У 1155 році, після смерті князя
Ізяслава, Юрій Довгорукий захопив Київ, змусив Клима віддалитися і
попросив Константинопольського патріарха призначити нового митрополита. Як
пише Микола Чубатий, події 1147-1155 років є останньою спробою Київської
Церкви залишитися вірною політичній, соціальній та екуменічній спадщині
Володимира перед вторгненням татар століття потому.
 
Я вирішив нагадати цей епізод інкультурації в історії Київської Русі,
оскільки я вважаю, що культ черепа святого Климента сильно виявляє обличчя
автокефалії, яке ми часто забуваємо сьогодні. Автокефалія для Ізяслава та
Клима Смолятича представляла не лише бажання вірності соціальному
обов’язку монахів Києво-Печерської лаври, але й вірність причастю між
Церквами. Київська Церква не ділила Церкву на Схід та Захід, а завжди
вважала себе в унітарний спосіб донькою водночас Риму і Константинополя.
І, щоб втримати цю подвійну ідентичність, грецьку та римську, їй було
потрібно неодноразово впродовж своєї історії повторювати це то своїй
матері, то своєму батькові, найчастіше на свій страх і ризик.
 
І оскільки ми говоримо про інкультурацію, не можемо не згадати у
присутності Його Еміненції кардинала Вальтера Каспера важливість цієї
Київської Церкви, яка зберегла подвійне сопричастя з Римом та
Константинополем у XII-XV століттях, тоді як ці дві Церкви розірвали
стосунки у період між 1054 роком та Флорентійським собором. Сьогодні у
рамках Спільної богословської комісії Католицької Церкви та Православної
Церкви, зосередженої на питанні влади у Церкві, знову говорять про модель
євхаристійної еклезіології першого тисячоліття, еклезіології сопричастя.
Ця організація Церкви об’єднує помісні Церкви між собою і з Церквою Риму,
primus inter pares, через стосунки євхаристійного сопричастя. Секрет цієї
моделі у тому, що єдність є Божим даром і що лише можливість причащатися з
однієї чаші, прикликаючи Святого Духа, дозволяє відкритися цьому дару. Це
також модель, яка поєднує історичний час з еклезіологічним часом. У цьому
сенсі, історія про череп святого Климента нагадує нам, що сопричастя
Церков не можна уявляти лише з інституційної та канонічної точки зору,
хоча дружба теж може вести до взаємного дару себе, що призводить до
створення спільного юрисдикційного права. Сопричастя Церков здійснюється
також через стосунки дружби, яка об’єднує ангелів, які головують над
кожною з них, як про це говорить книга Одкровення.
 
Закінчу своє слово особистим зізнанням. Незважаючи на те, що я прожив у
Києві чотири роки, я зміг лише недавно, завдяки моїй дружбі із матір’ю
Феодосією, поклонитися мощам святого Климента, які знаходяться тепер у
Києво-Печерській лаврі. Мало хто знає, що ще сьогодні з цих святих мощів
сочиться святий єлей, який монахи щодня збирають і роздають вірним. Іноді
мені навіть видається, що ця неймовірна присутність – з точки зору
сучасної раціональності – святого Климента є одним із найбільших секретів
України! Я тішуся, що сьогодні Центр святого Климента, завдяки зокрема
подвійному благословенню, яке він отримав від кардинала Вальтера Каспера,
голови Папської ради з питань сприяння єдності християн, Владики Філіпа,
архиєпископа Полтавського, і Владики Митрофана, архиєпископа
Білоцерківського та Богуславського, дозволить світові краще пізнати цей
геній сопричастя Київської Церкви і підготує таким чином об’єднання усіх
християн. Саме цього особисто я йому бажаю.

Дякую за вашу увагу.
Антуан Аржаковський,
директор Інституту екуменічних студій,
Український Католицький Університет,
Львів. Вівторок 4 грудня 2007 року.