Науковці різних країн вперше зібралися разом, щоб обговорити проблематику „Київської Церкви”

КИЇВ — „Наука допомагає нам шукати правду і на ній будувати свої слова… У міру того, як ваша праця буде розвиватися, ми будемо або зближатися, або віддалятися”, — сказав Глава УГКЦ, Любомир (Гузар), вітаючи учасників міжнародної наукової конференції „Київська Церква: екклезіальна традиція – історіографічна проблема – екуменічна перспектива”. Зустріч відбувалася 11-14 вересня в музеї Києво-Могилянської Академії. Вітання і підтримку конференції висловили й представники влади: віце-прем’єр-міністр І. Васюник та Голова Дежкомнацрелігій О. Саган.

„Це перша конференція, де за одним столом знаходяться представники різних конфесій і різних національних історіографій: російської, білоруської, української, а також західні науковці, які займаються цим питанням, — розповів кореспонденту РІСУ Світлані Ярошенко один з організаторів заходу д-р Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ. — „До цього часу серйозної дискусії не було. Тобто до цього моменту характерним для історичних, а ще більше для церковно-історичних досліджень було те, що вони проводилися з перспективи кожної сучасної існуючої Церкви і, так би мовити, ретроспективно ця Церква шукала своїх коренів і показувала, як вона мала пряму чи непряму лінію тяглості від Володимира до сучасності. Тож ця конференція є першою такого роду.

І тому я вважаю, що ця наукова зустріч, власне, повинна би започаткувати саме таку форму розгляду цієї проблематики – інтердисциплінарну, міжнаціональну, конфесійно незабарвлену, але разом з тим серйозно науково фундаментальну, яка б дозволяла помагати нашим церковним достойникам краще відчувати те, що насправді є спільним, те, що насправді впродовж століть єднало, ті різні окремі традиції, які розвинулися із Києво-Володимирової спадщини”.

Кореспондент РІСУ звернулася до учасників конференції із запитанням: „У чому основна складність теми конференції і чи можливе досягнення консенсусу в поставлених питаннях?”

Світлана Морозова, професор Гродненського державного університету, дослідник історії релігій Церкви в Білорусі другої пол. XVІ — першої пол. ХІХ ст.:

“Представлена на конференції проблема насправді дуже складна. Тут й історіографічна проблематика, еклезіологічна традиція. А найбільша складність, напевно, це досягнення міжконфесійного консенсусу. Конфесійні і національні розбіжності перешкоджають віднайденню наукової істини, випрацюванню загально прийнятного погляду, що було і є вельми актуально для науки.

Консенсусу досягнути непросто. Важко. Часто переважає скепсис щодо можливості консенсусу, бо той рів, який проліг між двома напрямами християнства в 1054 році, з кожним століттям все більше поглиблюється, і тепер це ціла прірва. Залагодити це провалля намагалися ще в ХІІІ і ХІV ст. Це і Ліонська, і Флорентійська унії. І коли не вдався досвід досягнення вселенської унії, з`являються регіональні унії — на території Білорусі в кінці XVІ і в Україні – в ХVІІ ст. Це був перший досвід екуменізму на наших землях. Про це написано багато праць, є різні оцінки цих подій. А мені здається, що справа в менталітетів християн різних розгалужень, сформувати який допомагала наука, на жаль, конфесійно заангажована, офіційна ідеологія, а також небажання і невміння єрархій порозумітися між собою”.

Михайло Дмитрієв, професор історичного факультету Московського державного університету ім. М.Ломоносова, керівник Центру українських і білоруських досліджень:

“Мені здається, що до консенсусу ми поки що не прийдемо, якщо мати на увазі всіх, хто займається історією християнства на українських і білоруських землях, тобто в межах Київської митрополії, розпочинаючи з ХІХ ст., або ж у межах християнства, що виросло з Києво-Новгородської традиції. Про консенсус у найближчий час навряд чи можна буде говорити, і не тому навіть, що до справи залучені якісь пристрасті чи якісь політичні тенденції, а просто для самої постановки цієї теми в науковому плані поки що немає підґрунтя. Спочатку треба зрозуміти, які аргументи висувають прихильники концепції “Київського християнства”, які доведення “за”, які “проти” співвідносяться з тим, що відомо з історичних досліджень. Зрозуміло, що поки що дуже далеко до того, щоб прояснити ситуацію і тим паче досягти консенсусу.

А основна складність цієї теми на сьогодні полягає в тому, що є дуже гострі суперечності між тим, як зараз коментується тема “Київського християнства”, яка, за тими коментарями, котрі мені доступні, включає у своє коло і українсько-білоруський католицизм грецького обряду, тобто греко-католицьку уніатську традицію і православну традицію. Мені здається, що з історичної точки зору побудувати певну модель, яка була б адекватна реальності і враховувала ці кричущі протиріччя між християнством західної традиції, представленої в українській історії в обличчі Греко-Католицької Церкви, і християнством східної традиції, на разі неможливо. Побудувати концепт, який би ці протиріччя чи пояснював, як дві певні частини цілого, або вважав їх несуттєвими, поки що не видається можливим з точки зору здорового раціонального підходу, який був би вірним найголовнішому будь-якого історичного дослідження, а саме — вилученню наших знань з джерел”.

Ігор Скочиляс, Інститут української архіографії, голова історичної комісії Наукового товариства ім. Тараса Шевченка в Україні:

„Я думаю, що тут годі очікувати, що результат отримаємо завтра чи післязавтра. Тобто ідея цієї і наступних таких конференцій полягає в тому, щоб ми могли за столом науковців, богословів, культурологів, пробувати дійти консенсусу в рамках ширшого, загальноукраїнського, проекту досягнення консенсусу щодо релігійних, політичних питань. Ми живемо в різних країнах, де дуже різні етнічні і культурні ситуації. Але ми повинні сідати за стіл і пробувати знайти порозуміння. У середовищі істориків Церкви ми це робимо як мінімум п`ятнадцять років. Це і питання Унії, питання Православ`я, питання Католицизму. І мені здається, що такий формат конференцій, круглих столів є дуже плідним, бо ми показуємо, що, попри те, що ми є дуже різні, маємо різні підходи, ми з різних традицій, з різних країн, говоримо різними мовами, але поступово ми доходимо до консенсусу. Наприклад, консенсусу щодо “київського християнства”, щодо “Київської Церкви”. Ми пробуємо говорити не конфесійними категоріями і не категоріями національними. Ми говоримо не про те, чиєю була Київська митрополія, а якою була Київська митрополія. Ми не говоримо про те, чиєю є Православна Церква, ми говоримо якою є Православна Церква. Це дуже продуктивний підхід. Я думаю, що такі приклади потрібні не тільки щодо, наприклад, церковної історіографії чи культурологічних студій, а так само це стосується суспільного і політичного життя. І ми цей приклад подаємо для України, для ширшого загалу, і я думаю, що це має бути успішним. Ми є оптимістами, ми в це віримо”.