Стаття о. Андрія Чировського та Роми Гайди
Студійна група Київської Церкви – команда екуменічного діялогу наших часів – знову потрібна!
Журнал „ПАТРІЯРХАТ”, № 5 (384) 2004
http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;40;384/
Ця стаття – плід спільних зусиль відданого мирянського лідера Української Греко-Католицької Церкви та одного з ініціяторів Студійної групи Київської Церкви. Автори мають різне бачення цього питання, але погодилися звести разом їхні зусилля, щоб на різних рівнях одночасно промовляти до різних груп в Українських Церквах.
Українці були заскочені нещодавнім вибухом активности в екуменічному русі, який був спрямований на те, щоб зупинити визнання Патріярхату УГКЦ. Тоді українські католики, а також православні зазнали удару від політичних рухів у католицькому і православному світі, а разом з тим знаходили малу підтримку між поважаними єрархами та мирянськими лідерами. Звичайна позиція для відступу в українських греко-католиків у кращому випадку полягає в чіплянні за якісь самозрозумілі історичні права, документи після Другого Ватиканського Собору та обіцянки Папи Івана Павла ІІ з надією, що це призведе до очікуваного визнання. На жаль, ми маємо тенденцію відносити екуменізм до помийної ями цинізму, ставати байдужими до екуменізму, відмовлятися від нашої відповідальности в екуменічному процесі. Не говоримо, що Патріярх Любомир (Гузар) і Священний Синод УГКЦ є неактивні або що невтомний екуменіст Української Православної Церкви Архиєпископ Всеволод (Майданський) сидить без діла. Навпаки, їхня діяльність очевидна. Проте мусимо визнати, що через нашу непомітність у ширшому світовому екуменічному просторі увага офіційних міжнародних екуменічних груп є деінде.
Щоб змінити той стан справ, коли професійні екуменісти базують свої погляди на упередженій інформації, нам треба взяти на себе відповідальність і провід в екуменічному діялозі, який заторкає наше церковне життя. Відкидаючи спорадичний підхід, нам треба бути залученими до структур світового екуменічного руху на постійній основі. Для цього потрібно дві речі: по-перше, вишколена і віддана екуменічна група; по-друге, поінформовані послідовники – розгалужена підтримка зацікавлених осіб у наших Церквах. Це веде нас до питання воскресіння Студійної групи Київської Церкви.
Студійна група Київської Церкви народилася з необхідности, коли після десятиліття дуже позитивного формального богословського діялогу між Православною і Католицькою Церквами (Патмос і Родос – 1980 рік, Мюнхен – 1982, Барі – 1987, Нью-Валаамо – 1988) був збіг певних подій з хвилюючими наслідками. Після погодження щодо різних богословських і сакраментальних питань зникли довготривалі непорозуміння між Православною та Католицькою Церквами. Наступним кроком мало бути звернення до питання папства і його ролі у майбутньому об'єднаному християнському світі. Замість того, діялог повністю змінив свій напрям і сконцентрувався на питанні “уніятизму”. У 1988 році УГКЦ почала активно виходити з підпілля, вносячи надзвичайне замішання в Московський Патріярхат через масовий відхід духовенства і спростування тверджень російського православ'я, що українські греко-католики нібито «з радістю» самоліквідували свою Церкву в 1946 році і приєднали її до Московського Патріярхату. Це також злякало багатьох провідних професійних екуменістів: римо-католиків і православних різних юрисдикцій. Адже вони надіялися, що це неприємне питання „уніятів” зникло з ліквідацією двох найбільших Східних Католицьких Церков (в Україні та Румунії) після Другої світової війни.
Тоді офіційний всесвітній католицько-православний діялог проголошував, що минулі унії православних Церков з Римом – особливо Київської Церкви (Берестейська унія 1596 року) – повинні бути згруповані за однією категорією (без огляду на те, як відрізняються їхні історії) і що їх слід розуміти як невдалий і нездоровий феномен, відомий під назвою „уніятизм” (неточний термін, який використовується для описання різних за своєю суттю явищ: від самолатинізації деяких східних католиків до еклезіологічних підходів, якими одна Церква забирає вірних іншої Церкви методом прозелітизму). Цей „уніятизм” встановив нездоланні перешкоди, що не могло пасувати до жодної еклезіяльної моделі – католицької чи православної. Усі Східні Католицькі Церкви тепер сприймались як результат інтриг Риму, спрямованих на те, щоб відламати частини Православних Церков і підпорядкувати їх римській владі. Мотивом для такої невдалої поведінки з боку Риму вважалося поняття сотеріологічного ексклюзивізму. Професійні екуменісти погоджуються, що Рим діяв з неправильного бажання спасти деяких православних, бо неможливо було досягнути унії в повному об'ємі, і, на думку тодішніх римських богословів, єдиним шляхом до неба було підкорення Папі. Теперішні екуменісти погодилися, що таке поняття несумісне зі сучасним католицьким вченням, прикладом чому є документи Другого Ватиканського Собору та інші офіційні документи Церкви, в яких розвинуто розуміння православних Церков як „Церков-Сестер” у справжньому, але ще не зовсім досконалому сопричасті з Католицькою Церквою. Католицька Церква вже не дотримується думки, що православні, які не підкоряються Папі, йдуть до пекла. Але тут не можна уникнути питання: що робити зі Східними Католицькими Церквами, які були прийняті до сопричастя з Католицькою Церквою саме через те, щоб вони були врятовані від вічного осудження згідно з богослов'ям, яке зараз відкидають?
Звичайно, екуменічний діялог колись мусів розглянути це питання. Те, що йому надали найбільшого значення у цій особливій кон'юнктурі, було серйозним обхідним шляхом від справи, яка мала бути наступною на порядку денному: як папство пасуватиме до об'єднаного християнства. Як зазначено вище, збіг цього дивного повороту чітко відповідав видовищному воскресінню УГКЦ після півстолітнього брутального переслідування. Ні державні розвідки США й СРСР, ні Ватикан, ні провід УГКЦ за кордоном не могли передбачити того, що сталося між 1988 і 1992 роками. Спеціялісти були певні, що вижили лише рештки УГКЦ. Але вони не чекали того, що кількість вірних цієї Церкви сягатиме не десятків тисяч, а мільйонів! Коли більше тисячі священиків Московського Патріярхату раптово визнали, що були українськими греко-католиками увесь той час, Відділ зовнішніх справ Російської Православної Церкви почав діяти, голосячи про криваві вбивства, звинувачуючи новолегалізованих греко-католиків у насильстві, крадіжці храмів (які від них забрав Сталін та віддав Московській Церкві й які «уніяти» переважно самі будували). Екуменісти швидко включилися у сутичку, звинувачуючи українських греко-католиків у тому, про що самі знали з чуток. Представники Ватикану і Москви продовжували проводити офіційні зустрічі і встановлювати напрямні діялогу без жодної думки про те, щоб залучати до цих нарад представників УГКЦ. З огляду на це в ерархії та вірних УГКЦ з'явилося нове гасло: „Ніколи про нас без нас!” Але отримати запрошення до столу офіційного православно-католицького екуменізму не було простим завданням.
У своїй праці “The Freising, Ariccia and Balamand Statements: An Analysis” (LOGOS: журнал східньохристиянських студій, Том 34, 1993, с. 427-463) Архимандрит Сергій (Келегер) порівнює курс офіційного діялогу після 1988 року і його основні зв'язки з подіями в Українській Греко-Католицькій Церкві.
Перед падінням Радянського Союзу Об'єднана міжнародна комісія з богословського діялогу між Православною і Католицькою Церквами, яка складалася з двох представників кожної з чотирнадцяти „канонічних автокефальних Православних Церков” і 28 католиків, вибраних Римом, досить добре функціонувала. Комісія робила поступ у поєднанні Православної та Католицької Церков-Сестер, досягаючи подиву гідного взаємного сприйняття у цьому процесі. Однак вітри «перестройки» були загрозливі. Наприкінці 80-х років Московський Патріярхат вийшов з офіційного екуменічного діялогу, викликаючи упередження до греко-католиків серед православного світу, голослівно стверджуючи про факти кримінального насильства над православними з боку греко-католиків у Радянській Україні. Цим самим вони викликали співчуття до Москви з боку православних спільнот в усьому світі. Цей план був настільки ефективний, що 1989 року, за головування Роми Гайди в Патріярхальному Товаристві у Сполучених Штатах, вона відчула його вплив у дипломатичному корпусі при Ватикані. Коли у Ватикані делегати Патріярхального Товариства зустрічались у кулуарах з послами інших країн та обговорювали питання свободи совісти і Греко-Католицької Церкви в Радянській Україні, то посли ставили їм питання: чи не призведе свобода греко-католиків в Україні до можливого братовбивства, яке навіть може перерости в релігійну війну?
В міру того як Греко-Католицька Церква виходила з підпілля, питання „уніятизму” ставало дедалі актуальнішим. У Файзінґському документі Міжнародна об'єднана комісія з православно-католицького діялогу запропонувала „остаточну розв'язку” для греко-католиків: „вільно вибрати” або римо-католицизм, або православ'я. (Можливість залишатися східними католиками – тобто зберігати вповні православну традицію і видиме сопричастя з Римом – не розглядалася). У документі насамперед ішлося про греко-католиків у Радянській Україні та Румунії. Коли вперше після 60 років перерви усі українські греко-католицькі єпископи зібралися разом у Римі, їм неофіційно надіслали факсом чернетку Файзінґського документу. Зважаючи на півстолітню ізоляцію одне від одного, а для багатьох з них – і від зовнішнього світу, владики не змогли належно відізватися на цей документ.
Ще одною спробою підірвати УГКЦ була так звана „Чотиристороння комісія” (1990). Характерним для неї було те, що вона ніколи не користувалася словом „Церква” стосовно українських греко-католиків, замінюючи його словосполученням „спільноти католиків візантійського обряду”. При цьому малося на увазі, що ці спільноти перебуватимуть під юрисдикцією римських (латинських) єпископів з тим, що вони будуть повністю златинізовані або доведені до того, що перейдуть до Російської Православної Церкви. Завдяки рішучим діям місцеблюстителя престолу УГКЦ Архиєпископа Володимира Стернюка щойно два місяці перед тим легалізована Церква була врятована від такої „екуменічної кари смерти». Покинувши останнє засідання цієї нещирої комісії, він заявив, що всі її рішення юридично не важні та не мають жодної зобов'язуючої сили для УГКЦ. Це розчарувало авторів Файзінґського документу: професійні екуменісти виявили для себе, що одним розчерком пера «проблему уніятів» вирішити не вдасться.
Не розуміючи порядку роботи Об'єднаної комісії з богословського діялогу між Православною і Римо-Католицькою Церквами, українські католики і ті українські православні, які не належали до Московського Патріярхату, часто іґнорували діяльність комісії. Однак у результаті коротко викладених вище подій УГКЦ була таки чітко змушена вступити в екуменічний діялог. Це завдання не було легким, адже офіційний діялог оминав українців протягом десятиліть. Об'єднана міжнародна комісія мала у своєму складі одного українця за національністю, але він не був делегований для цього завдання Синодом єпископів УГКЦ та ідентифікував себе радше з Римською курією, ніж із Синодом українських греко-католицьких єпископів. Цей же чоловік очолював делегацію Ватикану на цій непродуманій Чотиристоронній комісії. Таким чином, коли українські греко-католики вимагали представництва в Об'єднаній міжнародній комісії, то їм цинічно казали, що вони його вже мають!
Приблизно в той же час Архимандрит Сергій (Келегер) працював у Кестон коледжі, дослідницькому центрі поблизу Оксфордського університету, де вивчав стан релігійної свободи в тоталітарних країнах. Архимандрит спричинився до зростання приязні між єпископом Василем (Лостеном) [УГКЦ] та єпископом Всеволодом (Майданським) [Українська Православна Церква]. Водночас єпископ Каллістос Вейр [Вселенський Патріярхат] і отець-доктор Андрій Чировський [УГКЦ] зустрілися на патристичній конференції в Оксфорді й почали обговорювати можливість екуменічного форуму, на якому українські греко-католики могли б зустрітися з представниками їхньої історичної матірної Церкви – Константинопольського Патріярхату. З цих попередніх зустрічей виросла Студійна група Київської Церкви, яка звела єпископів і вчених богословів цих двох груп. Українські греко-католики вибрали Константинополь своїм співрозмовником з легітимної причини. Їхні предки прийняли християнство від Константинополя у 988 році, тому існував логічний історичний зв'язок. З практичної точки зору, була ще одна додаткова перевага. Автокефальна Українська Православна Церква в Канаді незадовго перед тим прийняла «омофор» (юрисдикційний захист) Константинополя, і був привід думати, що так само вчинить Українська Автокефальна Православна Церква США. Тому екуменічна зустріч могла б включати до числа учасників і Константинополь, і ці дві Українські Православні Церкви, які прийняли владу Константинополя.
З боку УГКЦ у роботі Студійної групи брали участь: єпископи Василь (Лостен), Юліян (Вороновський), Павло (Василик), Митрополит Максим (Германюк), архимандрити Сергій (Келегер) та Боніфатій (Люкс), отці Андрій Чировський, Петро Ґаладза, Андрій Онуферко, Мирослав Татарин, тоді ще не висвячений Борис Ґудзяк та інші. З боку Вселенського Патріярхату і приєднаних Церков були: єпископи Каллістос (Вейр), Всеволод (Майданський), архимандрити Єфрем (Лаш) і Андрій (Партикевич), протоєреї Олег Кравченко та Ігор Куташ, Емануїл Клапсіс, Антоній Уґольнік, д-р Роман Єренюк та інші. Вони зосередили свою роботу на розвиткові порозуміння між УГКЦ, з одного боку, та її історичною матірною Церквою – Константинополем, а також тими українськими православними, що перебувають під юрисдикцією Константинополя, з другого боку. Найцікавіше те, що вони досліджували можливість повного сопричастя між УГКЦ і Константинополем без розриву існуючого сопричастя між УГКЦ і Римом. Звичайно ж, це дало б опосередковане сопричастя між Константинополем і Римом, що, незважаючи на дивну ситуацію, було б помітним історичним прецедентом.
Між 1992 та 1995 роками члени Студійної групи Київської Церкви зустрілася сім разів у різних місцевостях: Оксфорд, Стемфорд (двічі), Оттава, Галькі-Стамбул, Рим і (не так офіційно) Шевтонь (Бельгія). Вони розглядали можливість зустрічі в Києві для подальшого діялогу. Зосереджуючись на богослов'ї, а особливо на еклезіології (наука про те, як Церква розуміє і виконує свою місію), Студійна група Київської Церкви зробила важливі кроки. Вона також отримала благословення Патріярха Константинопольського Вартоломея і Патріярха УГКЦ Мирослава Івана (Любачівського). Документи консультацій були на-друковані в науковому журналі Інституту імени Андрея Шептицького «LOGOS» – журналі східнохристиянських студій. Члени Студійної групи були представлені Папі Івану Павлу ІІ, а також мали довгу зустріч з Патріярхом Вартоломеєм – у Римі і в його резиденції у Фанарі (Стамбул). Їхні консультації сприяли кращому порозумінню між усіма учасниками, оскільки знову зосереджували увагу на питаннях, що стосувалися часто не продуманих дефініцій, некритичного вивчення феномену «уніятизму» чи, радше, загалом існування Східних Католицьких Церков, їхньої історії та труднощів, з якими вони стикалися у своєму стремлінні стати позитивними гравцями на полі всесвітнього екуменічного руху. Студійна група Київської Церкви дала можливість такому відомому богословові, як єпископ Каллістос (Вейр), та іншим визнати за Українською Греко-Католицькою Церквою право на існування й засвідчити переслідування Українських Православних та Греко-Католицької Церков. Піднімаючи питання подвійного сопричастя (з Римом і Константинополем), Студійна група заохотила учасників екуменічного руху Мелхітської Греко-Католицької Церкви знову підняти подібні питання в середо-вищі Антіохійської Церкви. Чесні дискусії, що мали критичне наукове підгрунтя й були закорінені в молитві та глибокій християнській повазі до особи, уможливили все це. Хоч Студійна група й не була частиною офіційної Об'єднаної міжнародної комісії з богословського діялогу між Римо-Католицькою та Помісними Православними Церквами, все ж через консультації вона нав'язала контакти з відомими богословами католицького і православного світу; деякі члени цієї групи або прямо брали участь в офіційному діялозі або опосередковано – як консультанти. Коли ж настав час перемістити діялог в Україну, тоді найбільшою перешкодою стала складна ситуація зі суперництвом православних юрисдикцій та загальний брак досвіду її учасників щодо політичних аспектів екуменічного процесу. Робота Студійної групи Київської Церкви зупинилася, хоч і звучали заклики кількох її членів до відновлення процесу.
Необізнаність із предметом екуменізму та його основними процесами переважає й у наших греко-католицьких і православних спільнотах поза Україною; і це, на нещастя, є нашою хибою. Метою екуменічного діялогу є праця заради майбутньої євхаристійної єдности – сопричастя Церков-Сестер або, щонайменше, заради сприяння кращому порозумінню і співпраці. Для католиків Другий Ватиканський Собор відкрив двері до розуміння сопричастя з перспективи рівної гідности кожної традиції, а в результаті до розуміння питання Церков-Сестер – концепції, яку, на жаль, Рим забув у XVI столітті під час укладання Берестейської Унії, коли зреагував на розпад західного християнства після Реформації надмірною централізацією і традиціоналізмом. Наголос на еклезіології сопричастя Церков-Сестер означає, що сопричастя не слід розуміти як уніфікацію через підкорення чи заперечення духовної ідентичности, що в минулому призвело до деформацій «уніятизму». Для православних це також важливі роздуми, тому що й деякі православні спільноти страждали від підпорядкування централізованій владі в православному світі, так само як східні католики підпорядковувалися могутній Римській Курії. Наголос на сопричасті означає також, що об'єднання Церков не слід розуміти як конгломерат корпорацій у діловому світі, де одна одиниця поглинає іншу. Це також не є агрегат з окремих одиниць, які ніяк не співвідносяться одна з одною. Сопричастя Церков-Сестер найглибше виражається у можливості разом приходити до престолу і служити Євхаристію, дотримуючись духовности і святої традиції кожної окремої Церкви. Дослідження спільного богослов'я, доктринальних підходів, форми управління в кожній Церкві, вивчення типу примату, яким володіє кожний патріярх, та нове визначення примату Петра і ролі Римського Понтифіка, а також питання територіяльної й особистої юрисдикції різних Церков-Сестер – це лише деякі важливі теми для дискусій, які можуть виникнути, коли Православна і Католицька Церкви-Сестри почнуть прислухатися до інтересів одна одної.
Українська Греко-Католицька і Православні Церкви мають спільне коріння у прийнятті християнства князем Володимиром у 988 році та у спільній майже шістсотлітній історії, але згодом вони відійшли одне від одного, й історія Київської Церкви – це історія пригноблення іноземними силами, внутрішнього поділу, нехтування одне одним та взаємної ізоляції. Багато інших питань ускладнюють цю справу. Внутрішні роздроблення, тягар невизнаного канонічного статусу деяких юрисдикцій в очах визнаних православних і католицьких центрів, латинізація, русифікація, загальна втрата історичної ідентичности, теперішня атмосфера бунту і непослуху серед римо-католиків, що веде до не дуже здорового католицького сопричастя, – усе це виклики, що можуть лякати. Бачення Патріярха Любомира, висловлене у зверненні «Один Божий народ…» (квітень 2004 року) про повернення осідку УГКЦ до Києва, повторює відкритість його Церкви до екуменічного діялогу з Православними Церквами в Україні. Він підкреслює важливість взаємодоповнюваности, що ґрунтується на сопричасті, та партнерського діялогу всіх українських Церков – членів Київської Церкви; і ця позиція є абсолютно протилежною до політики ультиматумів, що їх українські греко-католики змушені відкидати, оскільки вважають їх немилосердними, а тому неприйнятними.
Так само, як і наприкінці 80-х років минулого століття, Московський Патріярхат знову вийшов поза коло екуменізму, щоб отримати підтримку для своєї опозиції до визнання Патріярхату УГКЦ, дуже ефективно заручившись підтримкою Православних Церков світу. За згодою Синоду Єпископів УГКЦ Патріярх Любомир зробив багато спорадичних екуменічних спроб. Але це не може замінити організованих зусиль відданої і добре вишколеної екуменічної групи, яка протягом довгого часу зосереджуватиметься на певних критичних питаннях, працюючи разом з православними екуменістами, які також щиро віддані ідеї єдности християн як такій, що відповідає волі Божій.
Проте, замість вдаватися до критики, розгляньмо можливий план дій. Для поступу екуменізм вимагає конструктивного партнерства. Церква потребує певного порядку і почуття відповідальности за свій добробут. Для того щоб Студійна група Київської Церкви відновила свою екуменічну працю, Патріярх Любомир і Священний Синод повинні покликати її до дії та подумати про асигнування цієї праці. Від часу активного існування Студійної групи Київської Церкви український православний архиєпископ Всеволод (Майданський) енергійно працював задля сопричастя Церков зі структурою та організаційною підтримкою екуменічних конференцій Orientale Lumen, які щороку проводяться у Вашингтоні та час від часу в інших країнах. Він знову може дарувати цю відданість Студійній групі. Дискутуючи основні питання католицько-православного діялогу в червні 2004 року на конференції Orientale Lumen, єпископ Каллістос (Вейр) чітко вказав на потребу внеску до цього діялогу Студійної групи Київської Церкви. Ми можемо очікувати, що він також відновить свою відданість цій екуменічній спробі.
Видається, що хоч конференції Orientale Lumen заходять у деякі ділянки, що їх не чіпала Студійна група Київської Церкви, вони не звертаються до деяких особливих проблем, які постають із дуже складного і важкого досвіду різних православних і католицьких гілок Київської Церкви. За своєю природою ці конференції надто широкі, щоб досягти такої глибини вивчення, якої вимагають особливі справи, що з ними стикаються Українські Православні і Греко-Католицька Церкви. Відвідуючи ці конференції, багато з нас пройнялися повагою до чесного підходу їхніх учасників, до відвертої та доброзичливої атмосфери, яка там панує і дуже сприяє діялогові. Конференції були успішними: їх відвідували священики і миряни, зацікавлені в екуменічному рухові; на них звертали увагу Ватикан і Вселенський Патріярх.
Студійна група Київської Церкви також була неформальним і неофіційним зібранням, але вона багато досягла за порівняно короткий час. Робота Студійної групи закінчилася передчасно, про що засвідчив досвід справи Патріярхату УГКЦ навесні 2004 року. Можна собі лише уявити, що могло б трапитися, коли б Студійна група мала можливість підготувати позитивно налаштованих до ідеї Патріярхату УГКЦ представників Константинопольського Патріярхату, використовуючи встановлені між ними довірливі стосунки, щоб у найкращий спосіб представити це питання в православному світі. На жаль, Студійна група Київської Церкви не була задіяна, і питання Патріярхату УГКЦ досі розуміють неправильно.
Можливо, до майбутного поєднання Церков призведе глобалізація. Можливо, до цього підштовхнуть політичні пріоритети різних урядів. Одна річ є певна: Українська Греко-Католицька і Православні Церкви різних юрисдикцій не можуть продовжувати існувати в ізоляції одне від одного і від такого всесвітнього явища, як екуменічний рух. Ми мусимо зрозуміти, що без групи єпископів і богословів, відданих справі екуменічного руху, підтриманих міцними послідовниками в наших Церквах, ми не матимемо надії подолати теперішнє замішання. Студійна група Київської Церкви мусить повернутися до важливої роботи, яку вона розпочала на початку 90-х років. Більше чекати не можна!
