Переглядаючи історію взаємовідносин між релігійними спільнотами в Україні та в діаспорі і, зокрема, читаючи їхню полемічну літературу, знаходимо протиріччя начебто й непримиримі. Це, звичайно, стосується не тільки України. Релігійна полеміка й змагання існували, відколи люди могли їх описувати.
Та XX вік, крім численних страхіть, які його так переповнили, дав світові й таку благородну справу, як екуменічний рух. Професор українського православного богословського факультету Колегії Св. Андрея в Вінніпезі (Канада) Митрофорний Протоієрей Олег Кравченко так визначає це явище: “Екуменічний рух поставив перед собою... ревні історичні завдання: проломити кригу холодних,— а то й часто ворожих,— міжконфесійних стосунків серед тих, що сповідують Христа як Господа; започаткувати спільну акцію в тих ділянках, де вона можлива й необхідна; сприяти як психологічному зближенню різних християнських спільнот, так і богословському діалогу та з волі Божої — евентуальному порозумінню між ними”[1].
З боку іншої довголітньої традиційної релігійної спільноти, від отця Андрія Чировського з українського католицького[2] Інституту ім. Митрополита Андрея Шептицького чуємо подібне окреслення завдань екуменізму: “На дальшу мету найважнішою справою для двох традиційних українських Церков та для всіх українських християн є поєднання в Христі. Правдивий екуменізм полягає на взаємопізнанні та на правдивому порозумінні”[3].
А піонер екуменізму в Римо-католицькій Церкві (рух почався на початку XX віку в протестантських спільнотах) отець Ів. Конгар пише: “Хоч ми раніше сварилися, виклинали, відлучали й часом дуже жорстоко вбивали одні одних, сьогодні прагнемо насамперед зрозуміти давні скарги, тому що багато з-поміж них були реальними й мали значення; а тоді, коли кожний з нас глибше поринає в істину, можна вступати в діалог з усіма тими, котрі зі свого боку шукають тієї ж мети. Насамкінець наші шляхи мусять збігтися до точки просвічення, де зможемо спілкуватися в повній вірності Тому” якого ми всі визнаємо за свого Господа, та в дар Його Нового Допущення, що маємо від Нього”[4].
Все це згідне з духом Нового Завіту, де знаходимо такі слова Самого Основоположника Церкви Ісуса Христа: “Я благаю... щоб були всі одно: як Ти, Отче, в мені, а Я — у Тобі, щоб одно були в Нас і вони”[5]. Апостол Павло подібно висловлює цей ідеал єдності послідовників Христа: “Благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру. Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне Хрещення”[6].
Ось і підстава для сучасного екуменічного руху серед християн, які поділені приблизно на три релігійні спільноти: православні, католики й протестанти.
Екуменічна спроба в Україні XVI столітті
Найбільш поширені релігійні розбіжності в українському народі — між православною та католицькою спільнотами, бо ж це чисельно найбільші громади. Іронія історії в тому, що ці суперечки серед українців поширилися внаслідок спроби поєднати на українських землях православіє з католицизмом. Початок протиріччям поклала Берестейська Унія 1596 року, коли українські ієрархи, перебуваючи в духовній юрисдикції православного Патріарха Константинопольського, визнали над собою владу Патріарха Римського — Папи, намагаючись одночасно зберегти православну віру й обряд у союзі з католицьким Римом. Така ситуація впродовж століть оцінювалася по-різному. Православні переважно називають її трагедією та навіть “зрадою”[7]. Католики ж — “об’єднанням з катедрою Св. Петра”[8].
Можна інтерпретувати Берестейську Унію також як намагання дійти до того, чого бажає сучасний екуменічний рух,— єдності помимо відмінностей. Є підстави вірити, що творці Унії, вступаючи в єдність з Римом, бажали зберігати не тільки свій обряд, але навіть і православну віру, бо ж в артикулах Унії навіть застерегли за собою право далі вживати православне сповідання Символу віри, цебто без додатку про те, що Дух Святий походить “і від Сина”, як це визнають католики.
Однак Берестейська Унія не поєднала православних з католиками, і сьогодні на цьому можна вчитися, чого треба в екуменічному рухові уникнути. Про це писав сам ревнитель церковної єдності Митрополит Андрей Шептицький. Він подав заувагу про те, що чини унійних соборів (між Сходом і Заходом) — Ліонського й Флорентійського не були успішними тому, що їх старалися уводити в життя “згори, а не було підтримки народу, який їх не розумів”[9]. Про саму Берестейську Унію Митрополит Андрей писав, що вона тільки “частково вдалася тому, що змогла здобути підтримку народу”, але й тоді, “коли ідея відокремлення від Риму стала домінуючою поміж вірними, то багато з них потім відпали”[10].
Стан міжконфесійних відносин в Україні після Унії
Берестейська Унія розпочала серед українців гостру релігійну полеміку. Однак були позитивні аспекти і в цьому гострому обміні думок. Бо це змусило православних, котрі бажали відповісти на виклик католицизму, ознайомлюватись з думкою католицького (й протестантського) Заходу. Наприклад, під сильним впливом інтелектуальної Західної Європи перебував Митрополит Петро Могила, який доклав значних зусиль до оновлення Української Православної Церкви (за нього вона була узаконена польським урядом) після удару, Якого їй завдала Берестейська Унія. Митрополита не раз критикували пізніші православні мислителі за його нахил до західного християнства[11].
Справа не в тому, що все західне гарне й гідне наслідування. XX вік дав багато прикладів того, скільки західних релігійних мислителів знайшли красу, натхнення та особисте духовне оновлення саме через зустріч із східним християнством. В Україні таким провідником був сам Митрополит Андрей Шептицький, який, як відомо, ще в юнацтві, будучи римо-католиком, так зачарувався східним Християнством, що не тільки сам його прийняв, але й доклав великих зусиль для затвердження його в Україні, очевидно, в тій формі, яка була для нього прийнятна — у східному обряді Католицької Церкви.
Ця відкритість українських релігійних мислителів до науки Заходу не раз зробила їх посередниками, через яких ці ідеї доходили до православного Сходу. Коли Петро І забажав включити свою імперію до складу європейських держав, він звернувся за допомогою до високоосвічених церковних провідників з України. Прикро, однак, що це супроводилося підкоренням київської Церкви дочірній Церкві московській (1686 p.), а та стала русифікувати українську паству.
Сумно визнавати, що, черпаючи часто з одних інтелектуальних джерел, православні й католики в Україні вели затяжну гостру полеміку, яка, на жаль, не обійшлася й без кровопролиття[12]. Очевидно, подібне було звичайним явищем не тільки в Україні. Ідея релігійної терпимості ще не доросла до височини найкращих ідеалів екуменічного руху. Справу ускладнювало й те, що державні кордони не раз мінялися й відповідно політичні інтереси часто змушували населення змінювати релігійну приналежність за давнім принципом “чия влада, того й релігія”. Церковна ієрархія використовувалася політичними властями (яким, до речі, часто належала вирішальна роль у виборі ієрархів) для закріплення інтересів даної влади.
Міжконфесійні відносини українців у діаспорі
Коли українці емігрували в західні країни, шукаючи кращої економічної та політичної долі, то із собою привезли традиційні конфесійні приналежності. Однак зустріч із суспільствами, де вже була сильна традиція демократичного плюралізму, мала відчутний вплив на розвиток українських релігійних спільнот. Українські імігранти відчули, що вони мають право й змогу самі вибирати власну конфесійну приналежність, а також брати участь у керівництві своїх громад.
Це стало вирішальним чинником у повстанні Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Професор Одарка Троцька з Манітобського університету так описує історію цієї релігійної спільноти: “(Початкова) нерішучість з боку українського піонера щодо релігійної приналежності була лише початковим етапом усвідомлення того, чого саме він бажав від своєї Церкви, цебто чогось подібного до того, чим він користався в цивільних правах. Він скоро дійшов до свідомості про те, що він власною ініціативою та ресурсами зможе піддержувати Церкву, в якій матиме голос. Церкву, яка зберігатиме ті релігійні обряди, якими він почитував Бога в рідному краю. Він мав свій власний дім і батьківщину, і тепер міг мати власну Церкву”[13].
З огляду на те, що більшість імігрантів були греко-католиками, можна зрозуміти, що створення Української Греко-Православної Церкви в Канаді не обійшлося без полеміки та конфліктів. Цю Церкву засновували в більшості ті українці-католики, що розчарувалися в надто повільному пристосуванні Греко-Католицької Церкви до їхніх потреб. Особливо вони побоювалися, що обслуга їхніх громад бельгійцями й французами (жонатих українських священиків Ватікан не допускав до громад поза Україною) доведе до занепаду рідного обряду, до златинщення та втрати української ідентичності, яка для них стала, очевидно, тим ціннішою, що вони знаходилися в англомовному та франкомовному морі, де рідна мова, культура й релігія давали їм почуття приналежності до нації та особистої вартості.
Українську Греко-Православну Церкву в Канаді миряни створили на з’їзді представників українських поселенців із трьох канадських степових провінцій, що відбувся в липні 1918 року в Саскатуні. Від самого початку повстала полеміка, бо на погляд греко-католиків греко-православні відступали від правдивої Церкви, цебто тієї, що перебувала в єдності з Римським престолом. Приклад такої аргументації — брошурка, видана в 1920 році греко-католицьким священиком о. І. Г. (ініціалами й підписана), назва якої говорить сама за себе: “За Христом чи за Юдою?” Ось цитата з неї: “Слово “православна церков” не властиве для схизматиків. Були православними перед відступом, а потім тільки задержали се слово для баламучення вірних. Се слово є властиве нам, вірним (греко-католикам)”[14].
З боку засновників Української Греко-Православної Церкви в Канаді також була, очевидно, полеміка. Ще за чотири роки до установчих зборів була надрукована редакційна стаття в газеті “Український Голос” (27 травня 1914 року), де написано: “Католицизм такий чужий нам, як московське православіє... Коли “Український Голос” говорить про “православіє”, то це таке православіє, яке мало б бути наше національне, а не московське чи якесь інше. З католицизмом, як з російським православієм, український патріотизм несумісний. Як одне, так і друге бажають зробити з українця вірного раба, а не патріота: навіть не людину, а сліпе знаряддя своїх власних інтересів”[15].
Видно, що, як це часто буває, в основі процесу та й релігійної полеміки, яка його супроводжувала, були не тільки конфесійні, але й філософсько-політичні мотиви. Мислителі екуменізму враховують цей дуже важливий чинник у своїй науковій системі. Отець Ів. Конгар, (кого я тут уже цитував, пише таке: “Ми не можемо бачити, чи наближуватись одні до одних, як тільки через ізолюючу та викривляючу ширму ідей, звичок, упереджень та почувань... Екуменічний рух досліджує ці т. зв. “небогословські чинники” поділу. Цей термін визначає звички мислення та колективні обставини історичного походження, котрі, хоч не згадані в списку наших доктринальних розбіжностей, в практиці мають щонайменше ту саму силу зберігати наш стан віддалення та завдавати нам болю, коли ми зустрічаємось. А часами буває, що небогословські чинники таки сильніші від доктринальних і власне вони є дійсними причинами поділу... Часто небогословські чинники більше впливають там, де релігійні переконання стали менш особисті та не надто глибокі” (підкреслення моє. — Авт.)[16].
Цими небогословськими чинниками ніяк не можна легковажити в сучасному екуменічному рухові серед українського народу. Та можна очікувати, що з поширенням освіти, яка побудована на фундаменті демократичного плюралізму, та зі зростанням особистої духовності в умовах демократичного суспільства міжконфесійні стосунки мають стати більше толерантними й буде більше пошани до здатності людини робити власний вибір релігійних переконань. Іншими словами, буде міцніти в суспільстві повна свобода релігії.
Прояви справжнього екуменізму між українцями в діаспорі
Те, що можна називати справжнім екуменізмом, почало з’являтися в українській діаспорі після II Ватіканського Собору (1962—65 pp.) — власне екуменічний рух був вирішальним чинником у скликанні цього Собору. Напочатку екуменізм виявлявся просто в тому, що українське духовенство сиділо разом на імпрезах. Потім католицьке духовенство перестало забороняти своїм вірним бути присутніми на православних богослуженнях чи запрошувати для своїх дітей православних кумів. (З боку православних майже ніколи не було подібних застережень до цих справ)[17]. Потім почалися й спільні Богослужіння: Молебні, Панахиди й Посвячення, хоч православними й були висловлені застереження щодо цього — не тому, що не визнавали щирості молитов іншовірних, а тому, що, як пише о. д-р Степан Ярмусь, православне літургійне богослов’я вважає, що спільні Богослужіння “є властиво актом повного взаємного погодження”, а це включає найперше повну доктринальну однозгідність[18].
Спільні Богослужіння (однак не спільне служіння сімох Святих Таїнств) відбуваються й досі — зараз і в Україні — з нагоди загальноукраїнських подій, бувають також спільні похорони та почесна присутність на інших Богослужіннях. З боку католиків це дозволено й навіть рекомендується рішенням II Вселенського Собору для екуменічного зближення католиків і православних[19]. А православні такі Богослужіння допускають на підставі так званої “церковної економії”, яка дозволяє винятки із загальної практики тоді, коли це на добро й спасіння людини[20]. Ці екуменічні моменти, очевидно, ще далекі від найкращих ідеалів екуменічного руху, але вони важливі для створення умов чи клімату для повнішого зближення. Кілька разів були й спільні послання на різні загальні справи. Це сприяє створенню клімату порозуміння, але ще потрібно багато зусиль, щоб мати пошану як до чужих переконань, так і своїх власних[21].
Останнім часом бачимо прояви такого зрозуміння й пошани від обох конфесійних спільнот. Прикладом цього з боку Української Католицької Церкви може послужити вже цитована стаття о. Андрія Чировського, де він замислюється над тим несподіваним явищем, що Українська Автокефальна Православна Церква в Україні найсильніше розвивається якраз у традиційно католицькій Галичині, і то лише тоді, коли вже обставини “перебудови” дозволили вихід Української Католицької Церкви з катакомб. Він пише: “Не дай Боже, щоб ми, українці-католики, члени переслідуваної Церкви, коли-небудь допустилися до гріха релігійного переслідування чи навіть нетолерантності супроти щиро віруючих членів інших сповідань. А всякі шептані чи на голос говорені гасла про те, що у Львові немає місця для православних, дишуть саме таким нехристиянським духом... Яка правильна настанова для українців-католиків в обличчі відродження УАПЦ у Львові? Нам треба молитись, щоб ми гідно, по-християнському, з любов’ю стрічали кожен прояв діяння святого Духа. В надії на Бога будуймо дійсно вільної для всіх України[22] .
Знаходимо й відважні вислови Єпископа Всеволода, ієрарха Української Православної Єпархії Константинопольського Патріархату в США й Канаді, звернені до конференції про сучасний стан Української Католицької Церкви в Україні, яку влаштувало Релігійне Товариство Українців католиків в Канаді ім. Св. Софії в Колегії Св. Михаїла в Торонто 1— 3 грудня 1989 року. Владика Всеволод говорив: “Святий Дух нас закликає не тільки старатися загоїти поділи в нашій Українській Церкві Київській, але й посвятити нашу помісну Церкву, Українську Церкву Київську, на служіння Вселенській Церкві, відважним зусиллям відновити братній зв’язок з Константинополем без зірвання братнього зв’язку з Римом. Це не може статися в одну хвилину, але може це бути нашою чітко висловленою ціллю, для якої будемо спільно працювати”[23]
Вислів Єпископа Всеволода передбачає хвилину, коли екуменічний рух осягне свої найвищі цілі — духовне й таїнственне з’єднання християн Сходу й Заходу. Він передбачає багато щирих і відвертих діалогів та спільних дій. Релігійна полеміка й такі акції, як змагання за церковні будинки та майно, а також за душі, які мали б ці будинки наповнювати, з концепціями о. Андрія Чировського та Єпископа Всеволода несумісні. Вони пережиті й непотрібні.
Такі події сьогодні виняткові в українських релігійних виступах. Не всі можуть у щирості їх прийняти[24]. Але, здається, всі українські християни мусили зважити на поради щодо осягнення цілей екуменічного руху, які дає газета єпархії Х’юстон і всього Тексасу української Автокефальної Православної Церкви (що є гілкою т. зв. УАПЦ-Соборноправної, яку очолював Митрополит Григорій Осійчук): “...своїми Молитвами “за добрий стан Святих Божих Церков і за з’єднання всіх” (із Великої Єктенії); гостинністю до тих, які, на наш погляд, відрізняються від нас, з любов’ю та гостиприємністю навіть тоді, коли, в добрій совісті, не є розважним ділитись з ними Чашою (Св. Причастям); чесним дослідженням різниць у підході; та головно здержанням себе від нерозважних і, мабуть, обиджаючих висловів та характеристик, які пальцем показують на особи й їхні характери, замість того, щоб ефективно звертатися до питання дійсної природи згаданих різниць”[25].
Кожна віруюча людина визнає, що остаточно доля всіх людських старань залежить від Бога. Але зусилля для сповнення того, про що молився Господь Ісус Христос, залежать від нас, українських християн[26].
[1]“Українці й екуменізм: до питання подолання історично-догматичних перепон”. Український Голос, ч. 48, рік LXXIX, 27 листопада 1989 p., Вінніпег, Манітоба, ст. 2.
[2]Я вживаю терміни “українці католики” і “греко-католики” як синоніми. У діаспорі “греко-католик” переважно вийшло з ужитку, а “уніат” — слово в основному полемічне.
[3]“Відродження УАПЦ і католицька Галичина”, Українське Православне Слово, № 6, 1990, ст. 9. Слова “поєднання в Христі” (а не “навколо Престолу Св. Петра”, як буває в полемічній літературі) виявляє екуменічну чутливість автора.
[4]Yves Congar, Ecumenism and the Future of the Church (Екуменізм і майбутність Церкви), Чікаго, 1967, ст. 122.
[5]Євангеліє від Св. Івана 17.20—21.
[6]Послання святого Апостола Павла до Ефесян 4.1—5.
[7]Наприклад, відомий український церковний історик професор Іван Власовський пише про можливість поєднання між православ’ям і католицтвом песимістично тому, що, на його думку, католицький догмат про те, що Папа — намісник Христа на землі, дозволяє тільки “приєднання (підкреслення моє) до Риму, підпорядкування всього Вселенського єпископату Папі”. Висновок проф. Власовського: “Коли ж Православна Церква ніколи не піде на таку зраду своїй істині від Христа і Апостолів, то, значить, до кінця віку залишаться і православіє, і католицтво, як два організми, що живуть кожний окремим церковним життям вже 900 років”. (“Православіє і католицтво (1054—1984)”, В обороні віри, ч. 5, Торонто, 1984.
[8]От. Севастіян Сабол, Ч. С. В. В., пише: “Об’єднання з Катедрою Св. Петра в Римі — це не навернення на латинське католицтво, а тільки поворот до первісного й чистого православ’я св. Отців Сходу та сьоми Вселенських Соборів” (Католицтво і Православіє, Нью-Йорк, Н. Й., 1955, ст. 316).
[9]Andre Szeptycky: “Le role des occidentaux” (Роля західних), Stoudion, III, 6, Рим, 1926, ст. 161. Переповідає о. Архімандрит Любомир Гузар із Студитського Монастиря Св. Теодора в Римі у статті “Sheptyts’kyi and Ecumenism” (Шептицький і екуменізм) у книзі Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi (Моральність і реальність: життя і часи Андрея Шептицького), Едмонтон, 1989, ст. 190. Митрополит Андрей мусив бути свідомим православної еклезіологічної доктрини про те, що рішення Єпископів, а навіть соборів, мусить здобути ще й т. зв. “рецепцію”, цебто прийняття вірними, яких називає православна наука “народом Божим”. Про це писали Послання Східні Патріархи Папі Пію IX в 1848-му: “Поміж нами ні Патріархи, ні Собори не могли б уводити нове навчання, бо сторож релігії — самий організм Церкви, цебто сам народ”.
[10]Andreas Scheptytzkyj: “Einleitung” (вступ), до Der christliche des Osten: Giest und Gestalt (Християни Сходу: душа і тіло), Регензбург, 1939. Переповідає о. Любомир Гузар, ор. cit., ст. 190. Екуменічна чутливість Митрополита Андрея Шептицького недооцінена православними, мабуть, через перевагу полемічного підходу до українців-католиків. Особі, яка могла здобути таку пошану і в послідовників іудаїзму, які довірили йому найбільші свої святощі — Священну книгу Тору — для переховування під час окупації Галичини німецькими фашистами, належить шаноблива увага та наслідування.
[11]Наприклад, відомий сучасний православний богослов Єпископ Калісто (Timothy Ware), професор Оксфордського університету. The Orthodox Church (Православна Церква), Penguin Books, Middlesex, England, 1963, ст. 107— 108.
[12]Наприклад, Єпископа Йосафата Кунцевича (1580—1653) вбили православні, що протестували проти його зусиль по зміцненню Берестейської, Унії, а Ігумена Берестейського Афанасія Филиповича розстріляли польські власті 15 вересня 1648 року за те, що він активно протистояв Унії — уряд Польської Речі Посполитої від 1596 до 1633 року вважав законною тільки ту східно-християнську спільноту, яка визнавала єдність з Римом, і після узаконення тієї, що лишилися вірною православному Константинополю, ставився до неї неприхильно. Обидва церковні діячі канонізовані як Священномученики тими Церквами, для яких вони віддали своє життя.
[13]Odarka S. Trosky, The Ukrainian Greek Orthodox Church in Canada (Українська Греко-Православна Церква в Канаді), Вінніпег, Манітоба, 1968, ст. 7. Офіційна назва цієї Церкви від квітня 1990 року згідно з новою Хартією, прийнятою канадським парламентом — Українська Православна Церква в Канаді. Цього ж року вона здобула канонічне визнання Вселенського Царгородського Патріархату.
[14]Ст. 25. Місце видання й назва видавництва не подані. Знаходиться в бібліотеці Альбертійського університету.
[15]Цитує Сенатор Павло Юзик: Paul Yuzyk, The Uktainian, Greek Orthodox Church of Canada, 1918—1951, Оттава, 1981, ст. 65.
[16]Ів. Конгар, ор. cit., ст. 128—129.
[17]Про важкі міжконфесійні стосунки до II Ватіканського Собору, наприклад, розповідає в Календарі УГПЦК “Рідна Нива” за 1957 рік стаття о. С. М. “Чи скрізь вони однакові?” (ст. 151—154). [18]“Спільні міжконфесійні Богослуження”, Рідна Нива — 1968, Вінніпег, ст. 167.
[19]Гл. документ Unitatis redintigratio (Для відновлення єдності) II Ватіканського Собору, параграф 15.
[20]Гл. о. Олег Кравченко, ор. cit., ч. 50, 11-го грудня 1989, ст. 2: “Церква... прийняла два підходи чи два способи застосування правил: acribia — строге, де необхідно, й economia — поблажливе, в окремих випадках, де вимагають обставини”. Якраз церковну економію не раз застосовували в спільних служіннях, навіть і в Таїнствах, у часи війни та в інших нагальних потребах. А також вона входить у вжиток часто в обставинах переслідування релігії, коли розвивається те, що о. Сергій (Браєн) Келлегер називає “екуменізм пригноблених”. Цей вислів знайшов я у семінарі, якого дав о. Келлегер (наверненець до Української Католицької Церкви) для Канадського Інституту Українських Студій в Едмонтоні, Альберта, на тему: Vatican Ostpolitik and the Ukrainian Catholis Church (Східна політика Ватікану й Українська Католицька церква). Його доповідь нині, здається, ще не видана.
[21]О. Олег Кравченко подає такий коментар до “псевдоекуменізму”, який не оснований на твердому грунті своїх власних богословсько-доктринальних засад: “Скоропоспішна, поверхова єдність, основана лише на людських почуттях чи якихось інших, мирських розрахунках, завжди кінчалася невдачею, тривких результатів ніколи не давала. Для цього треба кращої основи. Для дійсної, тривкої єдності треба серйозних теологічних розмов, щирого й відвертого діалогу, іншими словами — твердого богословського грунту” (ор. cit, ч. 48, 27 листопада 1989, ст. 2).
[22]Ор. cit., ст. 9—10.
[23]The Ukrainian Weekly (англомовний тижневик Українського Народного Союзу, що також видає щоденника Свободу), Джерзі Сіті, США, ч. 50, 10 грудня 1989 p., ст. 14.
[24]Недалеке від цих подій проголошення Першого Св. Собору УАПЦ в Україні, що відбувся в Києві 5—6 червня 1990, “Ставлення до християнських Церков Сестер” (надруковано в органі Української Православної Церкви в Канаді: Вісник, Вінніпег, Манітоба, серпень 1990 p., ч. 8 (2548), ст. 8). Там читаємо, між іншим, такі слова: “Україна має давні історичні традиції віротерпимості. Українське Православ’я пошановує й визнає, що всі люди, які живуть на нашій землі, рівні перед Богом і вільні у своєму сумлінні. Дух Господній дише, де Він Сам хоче, і ніхто не має права неподільно претендувати на істину Христову, що належить усім. Тому УАПЦерква звертається до кожної із своїх сестер, християнських Церков, що існують на Україні, з апостольським привітанням: “Мир Вам!” ...УАПЦерква соборно проголошує незмінно толерантне ставлення до всіх віровизнань, християнських конфесій та автокефальних церков і закликає до злагоди і любові”.
[25]Orthodox Outreach (Православний оклик), т. XII, ч. IV, липень—вересень, 1990, ст. 9.
[26]Одне таке зусилля — резолюція, яку ухвалила Нарада Консисторії Української Греко-Православної Церкви в Канаді, що відбулася в Вінніпезі з 29 серпня до 1 вересня 1984 року, яка говорить: “З уваги на те, що в даний час ми живемо в часі т. зв. “екуменізму”, який за останніх 20 років зробив помітний вплив на стосунки порізнених християн; і з уваги на те, що навіть між Християнами-українцями стосунки змінилися на краще; а особливе з уваги на те, що українці вільного світу є в стані підготовки до великого Ювілею 1000-річчя офіційного Християнства в Україні; і з уваги на те, Українська Православна і Українська Греко-Католицька Церква перебувають під взаємним церковним викляттям від 1596 року,— Консисторія постановляє просити Собор Єпископів УГПЦеркви шукати можливостей започаткувати між Ієрархіями обидвох Українських Церков процес розв’язання проблеми цих анафем і визнати цей процес як один з проектів в Тисячоліття Християнства в Україні”. Резолюція також виявляє екуменічну чутливість, коли не окреслює специфічно, що це за “Християнство”. Один з авторів її, о. д-р С. Ярмусь, з благословення Єрархії УГПЦК, доручив її Єрархові УКЦ — та на жаль, нічого ще не здійснено. Константинополь і Рим зняли свої анафеми ще в 1965 році.