X Велеградський з`їзд Ювілейний Велеградський з’їзд обговорив шляхи досягнення єдності православних і католиків

04.07.2007, ВЕЛЕГРАД (ЧЕХІЯ) – ЛЬВІВ – З ініціативи Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Любомира (Гузара), Глави УГКЦ та римо-католицького Архиєпископа Оломоуцького (Чехія) Яна Ґраубнера з 28 червня по 1 липня відбувся ювілейний екуменічний Велеградський з’їзд під назвою «До глибшої солідарності між християнами у Європі». Таким чином відновлюється сторічна традиція Велеградських з’їздів, розпочата з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького та Архиєпископа Антоніна Кирила Стояна. Нині інституціями-організаторами виступили Інститут екуменічних студій Українського католицького університету у Львові та богословський осередок «Чентро Алетті» у Римі. Цьогорічний з’їзд зосередив увагу на таких темах, як християнська ідентичність і нова євангелізація Європи, а також «зцілення ран, очищення пам’яті і потреба примирення, важливість та актуальність солідарності та дружби».

Найбільш суттєвим досягненням заходу стало те, що всі його учасники одностайно прийняли підсумковий документ під назвою «Комюніке». Окрім вступної констатуючої частини, він містить понад десять пунктів-закликів, спрямованих до християн Європи різних традицій. Враховуючи особливу болючість у міжцерковних стосунках проблеми «переманювання» (дійсного чи гаданого) вірних однієї Церкви до іншої, найважливішим пунктом згаданого документу слід, мабуть, вважати наступний: «для того, щоб уникнути будь-яких форм прозелітизму, [закликаємо] запозичити досвід спільних комісій, які б розглядали перехід вірних від однієї Церкви до іншої і базувалися би на принципах пошани свободи совісті, прозорості, поваги і визнання іншої традиції та підходили б до кожної справи з пасторальною виваженістю і второпністю».

Окрім того, учасники зібрання висловили екуменічну солідарність зі своїми співбратами з різних Церков, які нині перебувають у скрутному становищі. У прийнятому документі йдеться, зокрема, про духовну підтримку християн Білорусі та про потребу листовного звернення Церков до уряду Туреччини у зв’язку з вкрай несприятливою ситуацією, яка склалася для Патріарха Константинопольського і загалом всіх християн у цій країні.

Остання заява мала особливе значення для однієї з ключових постатей з’їзду – митрополита Стефаноса (Хараламбідеса) – глави Естонської Апостольсько-Православної Церкви, що належить до числа найбільш поважних і впливових осіб Константинопольського Патріархату.

На з’їзді прозвучало привітання від Папи Бенедикта XVI, за підписом кардинала Тарчісіо Бертоне, Державного секретаря Ватикану. Прибув до Велеграда і о. Мілан Жуст – посланець кардинала Вальтера Каспера, Голови Папської Ради з питань сприяння єдності християн.

І хоча, на жаль, з причини раптової гострої недуги на з’їзд не зміг прибути один з головних його ініціаторів – владика Любомир (Гузар), проте слово Глави УГКЦ на зібранні таки прозвучало з уст його помічника владики Гліба (Лончини), викликавши жваві дебати серед учасників.

За словами директора Інституту екуменічних студій д-ра Антуана Аржаковського, успіх проведення з’їзду перевершив його сподівання: «Ще ніколи на подібних зустрічах з «уніатами» не було таких численних православних делегацій, ще ніколи у них не брав участь митрополит Православної Церкви, та ще й такого високого рангу». – каже д-р Аржаковський.

Загалом, у з’їзді взяли участь близько 150 осіб, у тому числі близько 40 єрархів різних Церков. Оскільки під документом з’їзду немає підписів окремих осіб, варто детальніше окреслити коло його учасників. Це, зокрема, єпископи УГКЦ з єпархій та екзархатів України і Західної Європи, а саме владики Ігор (Возьняк), Гліб (Лончина), Софрон (Мудрий), Володимир (Війтишин), Михаїл (Колтун), Степан (Меньок), Василій (Семенюк), Миколай (Сімкайло), Богдан (Дзюрах), Ярослав (Приріз), Михаїл (Гринчишин) і Петро (Крик). Крім них прибули ректори навчальних закладів, керівники кількох наукових інститутів, молоді фахівці з екуменізму.

Греко-католиків Болгарії, Словаччини, Чехії та Білорусі представили перші особи цих Церков – владики Христо (Пройков), Ян (Баб’як), Ладислав (Гучко) і о.-архимандрит Сергій (Ґаєк), відповідно. Разом з українськими єпископами вони брали участь у черговому щорічному засіданні Ради Східних католицьких єрархів Європи (CHOCE – Conventus Hierarcharum Orientalium Catholicorum Europae), що відбулося напередодні з’їзду також у Велеграді.

Доволі чисельно і активно була представлена делегація Православної Церкви у Чеських землях та на Словаччині на чолі з Архиєпископом Оломоуцько-Брненським Симеоном (Яковлєвічем). Крім них, до Велеграда прибув, як вже згадано, Митрополит Таллінна та всієї Естонії Стефанос (Хараламбідес), Глава Естонської Апостольської Православної Церкви. Ще двоє осіб представляли Українську Православну Церкву (Московського Патріархату).

Представників римо-католицької сторони очолював господар з’їзду владика Ян Ґраубнер. Серед інших, переважно єрархів з Чехії та Словаччини, слід відзначити відомого богослова кардинала о. Томаша Шпідліка, ТІ – одного з небагатьох, хто став кардиналом, не маючи єпископського сану. На завершення з’їзду окрім інших владик прибув ще один кардинал – Архиєпископ Празький Мілослав Влк.

Основної формою роботи з’їзду були доповіді (всього їх виголошено одинадцять), які супроводжувалися нетривалим обговоренням та наступна праця у шести робочих групах , кожна з яких мала по три мовні підгрупи (українську, англійську і чесько-словацьку).

Вступними доповідями стали «Нова євангелізація Європи» (владика Ян Ґраубнер), «Християнська ідентичність в Європі» (владика Любомир), «Візія Communio ecclesiarum для сучасної Європи» (митрополит Стефанос), «Велеградські з’їзди та їх актуальні послання» (кардинал Томаш Шпідлік, ТІ). За ними було виголошено наступні: «Очищення пам’яті і примирення» (проф. єп. Вільям Юдак), «Зцілення ран: православний погляд» (проф. Костянтин Сіґов). Особливе зацікавлення викликала блискуча доповідь «Покликання християн слов’янських народів у дусі вчення Івана Павла ІІ і Бенедикта XVI» (о. проф. Марко Рупнік, ТІ).

До передісторії Велеградських з’їздів присутніх повернули доповіді «Екуменічна думка Митрополита Андрея Шептицького» (о. проф. Іван Дацько) і «Екуменічна думка Архиєпископа Антоніна Кирила Стояна» (д-р Міхал Альтріхтер, ТІ), натомість актуальній проблематиці суспільства присвячено доповіді «Солідарність між християнами в Європі» (о. проф. Борис Ґудзяк) і «Екуменічний вимір соціальної справедливості» (д-р Антуан Аржаковський).

Загалом, слід відзначити, що з’їзд водночас став і науковою конференцією високого рівня. Темами дискусій у робочих групах були: «Communio ecclesiarum в Европі», «Послання Велеградських з’їздів для сучасности», «Майбутність Європи у світлі Євангелія. Очищення пам’яти і примирення», «Екуменічні перспективи співпраці між християнами у сучасній Європі», «Свідчення мучеників – приклади екуменізму і співпраці», «Сучасна душпастирська ситуація – приклади для екуменізму і співпраці».

Праця розпочиналася і завершувалася богослужіннями – римо-католицькими, греко-католицькими та православними, що відправлялися різними мовами, у супроводі хору Українського католицького університету, у місцевій величній базиліці Успіння Богородиці і свв. Кирила і Мефодія. Відвідували богослужіння більшість учасників без огляду на конфесійну приналежність. Щоправда, готовність окремих католиків-мирян приступити до причастя під час православної літургії не супроводжувалася такою ж готовністю іншої сторони їх до цього допустити...

Стосовно робочих груп, то слід зауважити, що коли така складалася з представників лише однієї нації чи держави, які часом репрезентували ще й одну конфесію, то результати її праці можна було передбачити. Натомість, поява «другої сторони» відразу вносила пожвавлення.

У рамках трьохденної зустрічі не було змоги докладніше розглянути кожну зі згаданих проблем, оскільки після тривалої перерви накопичилось надто багато наболілих тем, одні з яких спрямовані у майбутнє, інші ще раз пропонують повернутись «до джерел». Так, зокрема, владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ Львівський УГКЦ сподівався більше почути про доробок попередніх Велеградських з’їздів.

З цих міркувань учасники висловили пропозицію зробити з’їзди у Велеграді регулярними та чіткіше окреслювати тематику кожного з наступних. Так, один з найближчих може бути присвячено докладнішому вивченню спадщини засновників – митрополита Андрея Шептицького та архиєпископа Антоніна Кирила Стояна. Безперечно, що проведення такої зустрічі було важливим насамперед для греко-католиків, які таким чином не лише пригадали усім іншим свою давнішню активність у міжконфесійних стосунках, але й заманіфестували нинішню готовність до активного екуменічного діалогу.

Участь Римо-Католицької та інших Православних Церков могла б бути ширшою, проте дуже важливим є вже сам факт зустрічі сторін, яка ще донедавна виглядало мало можливою – один з чільних представників Вселенського Патріархату зустрівся з нелюбими цій Церкві «уніатами». І, як наслідок, отримав підтримку останніх, а також римо-католиків та інших православних у дуже болючій для Константинополя справі. Натомість, митрополит Стефанос не лише визнав за греко-католиками «право на існування», але й заявив, що ті «спонукають нас, православних і римо-католиків, не чутися самодостатніми в нашій еклезіології».

Безпосереднє живе спілкування осіб, яким за інших обставин нелегко зустрітися віч-на-віч, безперечно сприятиме подальшим контактам між ними. При цьому також виявилося, що навіть серед представників тієї чи іншої з Церков, позиції яких з певних питань міжцерковних стосунків видавалися монолітними й непорушними, можуть існувати доволі різнобічні погляди на них. На завершення учасники з’їзду прийняли, як вже було згадано, спільний документ – «Комюніке».

Формулювання у ньому вивірялися буквально до останніх хвилин роботи з’їзду.