Мови

 

«Жодні формальні зустрічі не замінять дружби і справжнього бажання єдності», – о. Іван Дацько

2018-09-06 09:15

Українську Греко-Католицьку Церкву представляв президент Інституту екуменічних студій о. Іван Дацько, і на семінарі у Києві у Відкритому православному університеті Святої Софії – Премудрості Божої він розповів про результати цієї Міжнародної православно-католицької богословської комісії. На семінарі у Києві о. Андрій Дудченко також розкрив поняття розуміння автокефалії та першості в богослов’ї отця Олександра Шмемана.

 «Якщо додати молитву і прагнення сповнити Христовий заповіт, щоб «усі були одно», то можна очікувати позитивних кроків у пошуках єдності і сопричастя Церков»

«У результаті нашої презентації ІІ тисячоліття ми розробили елементи схожості як в наших традиціях, так і у відмінностях, щоб запропонувати кроки, які повинні зробити наші Церкви у стараннях до єдності. Отже, наше дослідження показало, що примат і синодальність збереглися протягом ІІ тисячоліття, хоча на Сході та Заході були підкреслені різні аспекти різним чином. Схід та Захід визнавали необхідність мати певну форму примату та службі єдности. Щобільше, синодальність ніколи не була призабута, оскільки скликали на регулярній основі собори та синоди. Навіть було можливо провести спільний собор у Флоренції, який уважали вселенським. Ми також завважили, що політичні потуги королів, імператорів як на Сході, так і на Заході поважно впливали на здійснення примату та синодальності. Увесь час тривала боротьба: чи папа над королем, чи король над папою», – презентував висновки богословської комісії о. Іван Дацько.

У ІІ тисячолітті на Заході наголошували, передусім, на Вселенській Церкві і вселенському приматі та верховенстві єпископа Риму. Натомість, на Сході особливу увагу приділялося синодальності місцевої Церкви за рахунок універсального примату. Це призвело до різних еклезіологічних поглядів та канонічних установ, а також взаємного відчуження та непорозуміння. На Заході політичні події (хрестові походи, створення латинських князівств…) трактувалися як акти агресії та позбавлення свободи Церков. Насильне впровадження папського примату часто розглядали на Сході як загрозу тим Церквам, які остаточно боялися бути підпорядкованими єпископові Риму. Це пояснює остаточну відмову від Флорентійського собору. Римська Церква вважала себе одинокою та єдиною Церквою, а єдність Церкви вважала як повернення до послуху папі. Це пояснює феномен уніатизму та прозелітизму латинських місіонерів на території Східних Церков. Натомість, на Сході Церкви стикнулися з феноменом націоналізму і етнофілетизму, що спричинило таку небезпеку, що кожна регіональна Церква замикалася в собі і вважала себе самодостатньою.

«Сьогодні в Католицькій Церкві відновилося та існує живе зацікавлення до розуміння синодальності на всіх рівнях. Католицька Церква за Папи Франциска має тенденцію вводити синодальний устрій. Як це виглядатиме – побачимо. З такою настановою і розумінням Другий Ватиканський Собор несподівано відкрив перспективи переосмислення таїнства Церкви як сопричастя і подібно спостерігаємо в Православній Церкві необхідність здійснення примату та синодальності у вселенському вимірі. У Католицькій Церкві спостерігаємо бажання відрізнити примат від виконання примату, відкривши нові перспективи для майбутнього.

Наради відбулися у дружній і діловій атмосфері, бо жодні формальні зустрічі не заступлять дружби і справжнього бажання єдності. А якщо додати молитву і прагнення сповнити Христовий заповіт, щоб «усі були одно», то можна очікувати поважних позитивних кроків у пошуках єдності і сопричастя Церков, що втрачено на початку ІІ тисячоліття», – підсумував президент Інституту екуменічних студій.

Головним для о. Шмемана було переконати церковних ієрархів, що Церква має бути Церквою для всіх

«Отець Олександр Шмеман, коли говорив про Церкву, то перше, що для нього було важливо, – фундаментальний принцип помісності. Він вважав, що цей принцип церковної організації має дипломатичне значення. Був переконаний, що інші принципи церковного устрою неможливі без цього. Коли ми говоримо про помісність в Україні сьогодні, то дуже часто помилково ототожнюємо це поняття з автокефалією, що не є тим самим.

З принципу помісності випливає той принцип адміністративного устрою, який називаємо автокефалією. Якщо помісність стосується церковної онтології, то автокефалія – це принцип адміністративного устрою.

Оскільки на початку своєї богословської кар’єри Шмеман займався церковною історією, він простежував зв’язок між ідеями, якими жила Візантія, та церковним устроєм. «…Не може бути незалежності від імперії без відповідної церковної незалежності», – пише Шмеман. Ми це бачимо зараз на прикладі України, коли рух за автокефалію є важливим не тільки для церковної єдності, не тільки з пастирських міркувань повернення розділених християн до вселенського православ’я, але також і в такому політичному контексті, як розрив з Московською імперією, яка досі має вплив на Україну, в т. ч. через релігійні спільноти», – розповів про розуміння автокефалії та першості в богослов’ї отця Олександра Шмеманао. Андрій Дудченко.

В історичному православ’ї Шмеман діагностував розпадання вселенської свідомості. Розвиток автокефалії був для Шмемана ознакою натуралізації християнства.

Сутність вселенської першості для Шмемана полягала в тому, щоби зберігати та виявляти єдність Церкви у вірі та житті, зберігати та виявляти її соборність, не дати місцевим церквам усамітнитись у провінційності місцевих передань.

Отож головною складовою еклезіології Шмемана було акцентування на первинності та догматичній важливості помісного устрою Церкви. Помісність і автокефалія – поняття пов’язані, але не тотожні. Центральною практичною ідеєю є об’єднання всіх християн, які живуть на одній території, в одну церковну спільноту, це втілення принципу помісності.

Марта Більська

Фото Ольги Онацько

Джерело«Духовність»

 

 

Додати коментар