Автор низки книжок-довідників, серед яких «Шевченківські місця Санкт-Петербургу», «Санкт-Петербург і Україна», «Український некрополь Санкт-Петербургу»... Упродовж багатьох років Тетяна Лебединська разом з художником Петром Тарасенко (який, до речі, є також виходцем з України, народився біля Ніжина, а зараз працює в Морському музеї Санкт-Петербурга) розшукують, упорядковують і фотографують надгробки і місця поховання українців на різних кладовищах у Санкт-Петербурзі, що допомогло врятувати багато могил.
„З Тетяною Лебединською ми познайомились на науковій конференції у Києві – розповідає Ірина Ключковська, директор МІОК. – Власне, тоді ми дійшли висновку, що у суспільстві взагалі не знають що таке діаспора. Наступним нашим кроком було соціологічне опитування львів’ян, які підтвердили, що нічого не знають про діаспору, не можуть назвати жодної постаті, структури, не можуть розшифрувати поняття „СКУ” (світовий конгрес українців). Тоді ми заснували проект „Відкриємо для України українську діаспору”. Ми запрошуємо відомих людей з діаспори, щоб про них дізналися тут, репрезентуємо діяльність українських громад. А минулого року ми перші провели вечір поетеси з Бразилії – українки Віри Вовк, яка днями, до речі, отримала Національну премію ім. Т. Шевченка. У рамках проекту, приурочивши подію до шевченківських днів, таку ерудовану людину, як Тетяна Лебединська, було за честь запросити до Львова. Вона є знавцем Шевченка, його епохи та української діаспори у Петербурзі. А окрім того, одним з авторів унікальної виставки-фотопроекту «Український некрополь Санкт-Петербургу», яка відбулася у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві у вересні минулого року. Громадськість Львова повинна знайомитись з такими людьми”.
Активістка української громади у Санкт – Петербурзі, Тетяна Лебединська протягом трьох днів розповідала львів’янам про велику роботу, яку проводять наші земляки в Росії, зокрема в Петербурзі, розбудовуючи духовну Україну поза її межами. І тільки у перерві між презентаціями та промовами вдалось зачепити Тетяну Лебединську.
- Розкажіть, що все ж таки поєднює Україну та Санкт – Петербург?
- Перше, що хочеться зауважити, український некрополь – величезний у Санкт – Петербурзі. У самій книжці представлений тільки Петербурзький некрополь, передмістя не представлені, оскільки це окрема тематика. Там близько 150 могил видатних діячів літератури, мистецтва, які жили, працювали, допомагали розбудовувати Російську державу, служили вірою і правдою, починаючи з XVIII століття. Взагалі, Санкт – Петербург – це об’ємна тема. Примусово туди приїжджали талановиті кріпаки, а добровільно – козаки. Таким чином, вище українське козацтво з часом побралось з російською елітою. Наприклад, згадати Полуботків, Апостолів, Скоропадських, Кочубеїв - вони побралися з Розумовськими, Наришкіними, Лобановими, Шереметьєвими. Перший такий шлюб уклали Уляна Скоропадська зі сподвижником сина Петра Першого Толстого. До нас вона пізніше приїхала вже як Анна Івановна Толстая. А Толсті на той час посідали найвищі пости у державі. Її дочки та сини одружувались з Долгоруковими, Салтиковими, які також займали вищі ешелони влади у Санкт –Петербурзі. Тому хочу зауважити, що настільки в нас все споріднено! Наша історія так міцно переплітається, що не треба кидати каміння одне одному! От, наприклад, полюбляють згадувати, що Калантай була сподвижницею Леніна. А хтось знає про те, що її дід був козаком Запорізької Січі? Все настільки поєднано, що люди просто забувають факти або їх не знають. Вища українська та російська еліта завжди була пов’язана між собою шлюбами! От, наприклад, коли був укладений шлюб Олексія Розумовського та Єлизавети Петрівни, тоді українці протягом XVIII – XIX ст. займали високі пости. Кочубей був міністром закордонних справ, син Розумовського – міністром освіти, Завадовський – міністром освіти, Перовський - губернатором Оренбуржзького краю, Милорадович – губернатором Петербурга, нащадок Хмельницького - губернатором Смоленського краю... Можна переховувати без кінця... Чиновники просто не знають своєї історії. А коли робити якусь справу, перш за все треба ретельно вивчити та дослідити усі факти та події! Я помітила цікаву тенденцію – кидаються заявами тоді, коли навіть добре не знають предмету, не володіють достатньою інформацією.
- Як ви ставитесь до того, що у Львові перейменовують вулиці? Наприклад, вулицю Пушкіна – на вулицю Генерала Чупринки, вулицю Лермонтова – на Дудаєва. На черзі - вулиця Тургєнєва.
- Мені відомо, що в вас перейменовують вулиці. А сенс? Всі ці постаті були споріднені з Україною! Пушкін був одружений з українкою. Наталья Ніколаєвна - праправнучка гетьмана Дорошенка, й Пушкін цим дуже пишався. Все повинно залишитись так, як і було. Коли б поважали Дорошенка, його правнучку, ніколи б не перейменовували вулицю. А чим Тургєнєв завинив перед Україною? Адже саме він свого часу сприяв виданню „Кобзаря” у Парижі. А хтось це знає? А Лермонтов?... Тітка його має українські коріння...
- Чи знають у Росії про відомих українських постатей?
- Авжеж, знають! У нас дуже гідно представлений у Санкт – Петербурзі Тарас Шевченко, його там дуже люблять. Десять місць пов’язано з його іменем! При цьому не міфічно та штучно створених, а реальних! Де жив, де писав, де ходив, де помер... Тому я й закликаю народ їхати та вклонятися цим місцям, якщо ви дійсно його любите! Влаштування урочистостей – це для себе насправді, не для нього. А слід поїхати, походити тими стежками, подивитись на місця, покласти квіти... До речі, поринаючиь у минуле, варто зауважити, що найбільше з правителів заради розвитку шевченківської справи зробив Нікіта Сергійович Хрущов. У 1961 році був наданий указ ЦК КПСС про назву вулиці та площі іменем Шевченка, був відкритий музей імені Т. Шевченка. І це враховуючи той факт, що в Академії Мистецтв вчилися багато видатних талановитих постатей! І Айвазовський, і Брюлов, і багато інших. У 1989 році був закладений камінь. А у 2000 році був відкритий пам’ятник, скульптором якого став Леомол. Також у літописі Санкт – Петербурга скрізь, де бував Т. Шевченко, ці факти та місця вказані. Окрім того, в державному університеті читають українську мову і літературу. Немає утисків на тому рівні, про який я веду річ. Адже я беру приклад звичайних людей, які спілкуються, навчаються та вчать. Щороку в нас вібуваються конференції, а директор конференції, до речі, сам українець з Почаєва. В нас багато політиків говорять українською. Тут розуміють, що культуру треба зберігати. В Україні навколо Шевченка зараз дуже багато наносного. Одного Леніна замінили на іншого. Люди звикли бачити те, що хочуть бачити і вірять у те, у що простіше повірити.
- А як Ви опинились у Санкт – Петербурзі?
- Провчившись у Львові перші два курси в ЛНУ ім. Франка. на історичному факультеті, невдовзі вийшла заміж, після чого й поїхала з чоловіком до Петербургу. Там поступила в ЛДУ ім. Жданова. Щаслива, що тоді все саме так зробила, бо в ті роки тут не було де навіть підробити... Виходить, що вже 50 років, живучи у Петербурзі, займаюсь Україною. Я не користуюсь інтернетом. Описи, знахідки, книги шукаю в бібліотеках, архівах, некрополі. А щоб дізнатися істини, треба багато читати, порівнювати та робити аналіз.