Всього близько ста хлопчиків і дівчаток усиновили члени церкви. «Найгучніше» усиновлення, на яке зважилася родина Ісаєвих — сім дітей зі страшними діагнозами. До слова, саме Євген і Світлана першими в Україні усиновили ВІЛ-позитивного малюка. Не без підтримки пастора Геннадія, звичайно.
Пастор Геннадій Мохненко зі своїми підлітками підкорив Ельбрус і Арарат. Зараз (у літні місяці) вони здійснюють кругосвітню подорож на велосипедах. Мета: за 6-7 років об’їхати світ, закликаючи до усиновлення. Вже проїхали всю Україну і частину Росії, де дісталися до Уфи, Самари, Челябінська, Єкатеринбурга... Далі буде Тюмень, Омськ, Новосибірськ, Іркутськ, Владивосток... Потім — США, Європа...
Я не могла упустити можливість поспілкуватися з пастором, зустрівши його в Києві — він був учасником міжконфесійного Східноєвропейського саміту священослужителів «Захисти сироту — зміни майбутнє».
— Я, як і більшість моїх друзів, у кого сьогодні є прийомні діти, не думали навіть про усиновлення. Але в Маріуполі багато сиріт. На найближчому перехресті від місця, де ми планували будувати церкву, купивши напіврозвалену будівлю, жили десятки безпритульних. І ми спробували проявити християнське милосердя, почавши їм носити їсти. Хай просту їжу, але свіжу. Потім прийшли перші дітлахи й просилися пожити в нашому напівзруйнованому будинку, який був трохи кращим, аніж підвали: замість скла на вікнах — церата, замість кімнатних дверей — ковдри.
— Багато хлопців прийшло?
— Четверо. Потім вони почали приводити друзів. Вже через короткий час їх було тридцятеро. І ми стали свідками багатьох чудес від Бога.
— Яких саме?
— Одного дня серед ночі почув голос. (Сам — не містик, а раціоналіст. Люблю грати в шахи. І взагалі насторожено ставлюся до людей, які чують голоси.) Але тоді я виразно чув: «Це Мої діти. Я дам тобі все необхідне».
Пам’ятаю, тут же розбудив дружину. «Чого ти нервуєш? — заспокоювала вона. — Якщо Бог сказав, значить зробить».
За три дні мене провели до кабінету Володимира Бойка, директора Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, одного з найбільших підприємств країни. Біля його кабінету завжди стояла довжелезна черга. У мене, м’яко кажучи, не було шансів туди потрапити. Та я й не намагався, знаючи, що Володимир Семенович досить відкрито декларує свій атеїстичний світогляд. Він вислухав і швиденько написав на листі, де я прохав 20 мішків цементу і три куби лісу — «Зробити все, що ми можемо». У результаті за чотири місяці діти в’їхали до відбудованої будівлі. Щоправда, її одразу ж почали нищити. У перший же день розбили декілька дверей. Підірвали унітаз. Хтось петарду кинув — вирішив перевірити звуковий ефект. Ось так ось починався Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим».
— Чи пам’ятаєте, скільки дітей «пройшло» через Центр? До речі, зі своїми усиновленими дітьми ви познайомилися там?
— Через нас «пройшло» 2700 дітей. (Більшість із них — наркомани, віл-позитивні... На жаль, поховали чимало).
Багато років працювали в режимі Центру. Хоча вже в перші роки побачили: якщо, забравши з вулиці безпритульного, віддаємо його до інтернату, а в нього, як у одного з моїх прийомних синів, 80 втеч звідти, то він знову втече. І не відомо, чи знайдемо його живим наступного разу. Тоді почали брати дітей під опіку. Так у мене з дружиною з’явилися перші хлопчаки. Окрім 31 усиновленого є троє біологічних дітей, як ми говоримо, бо рідні — всі!
— Пасторе Геннадію, а ви всиновлювали лише хлопчаків?
— І дівчат — теж! Моїй першій прийомній дочці 25. Вона одружена. Росте восьмилітній синочок. Забрав її в 12 років. Жила в каналізаційних люках. Підробляла повією на трасі.
Хочеш прожити щасливе життя, йди у бік сліз, біди і горя; йди туди, куди йти важко, несучи добрі зміни. Якщо побачиш хоча б одну змінену долю і знатимеш, що маєш до цього стосунок, на тебе потоком полинуть любов і радість
Побачивши, що альтернативи родині немає, ми самі, беручи сиріт, почали надихати інших. Все більше моїх друзів зважувалося на це. Хтось брав одного. Хтось, що називається, входив у смак і брав, другого, третього. Таким чином, люди з нашої церковної громади (всього нас близько 650 осіб) усиновили близько ста хлопчиків і дівчаток.
— З якими труднощами при всиновленні ви зіткнулися?
— З багатьма. (Стискаю руку всім тим, хто з посмішкою проходить усі чиновницькі поневіряння і все ж таки бере дітей.) Всі вони від того, що в Україні немає культури усиновлення. Коли ти береш дітей, перше запитання, яке ставлять: «Ви що не можете мати своїх?» За ці роки воно так дістало, що довелося зробити офіційну заяву: «Можемо мати своїх!»
Ми віримо, що, по-перше, сьогодні маємо стосунок до прищеплення нашому суспільству культури усиновлення. По-друге, усиновлення, до певної міри, може стати зціленням для Церкви. Якось я стояв біля одного з моїх умираючих синів. У свої 14 той умирав від СНІДУ — з 10-ти років вживав наркотики. Він лежав, випльовуючи в миску з кров’ю власні легені. Йому залишалося жити хвилин сорок. Буду чесним: не міг молитися, говорити про Царство Небесне. Просто плакав і думав: «Господь, де ми були, коли хлопчакові минуло сім і він уперше опинився на вулиці?» Нам, церковнослужителям і віруючим, потрібно переживати біль! Біль з серця Бога-Отця! Так ми не охолонемо в мотивації! Знаєте, з роками все менше розумію, коли церкви розтрачують свою енергію на міжконфесійне і міжденомінаційне з’ясування стосунків. Пам’ятаєте з Писання: апостоли сперечалися, хто з них важливіший. Ісус, знаючи їх помисли, поставив перед ними дитя, сказавши: «Хто це дитя приймає, той Мене приймає і Того, Хто Мене послав». Очевидно, інколи потрібно і посперечатися про богословські доктрини. Але не сьогодні. Сьогодні потрібно працювати разом!
— Мені доводилося чути, мовляв, люди готові усиновити дитину, але бояться, що вона погано впливатиме на рідних — генетика, важке дитинство...
— Усиновлені діти — найкращий педагогічно-психологічний прийом для рідних. Побачите, тоді ваші сини й дочки перестануть думати, що екватор проходить через їхню спальню, і навчаться жити з іншими і для інших.
Відомий фізик Блез Паскаль говорив, що найбільший привілей, який дано Всевишнім людині — це бути причиною змін в чиємусь житті.
Знаєте, весь прекрасний, барвистий світ не вартий долі однієї моєї прийомної дитини!
— Пасторе Геннадію, а ви, всиновлюючи дітей, прагнете виховувати їх у християнському дусі?
— Я взагалі не роблю наголосу на релігії, як це не дивно звучить з вуст священика. Моє завдання: любити прийомних синів і дочок і дати їм якийсь зразок у житті. Якщо бути вже дуже відвертим, то це не найкраща ідея давати дітей дуже релігійним людям, які думають, що педагогіка — це читання Біблії з ранку до вечора і молитви п’ять разів на день. Діти повинні потрапляти до здорових родин з хорошими цінностями. Вочевидь, у цьому плані здорові християнські родини ідеально пасують.
Звичайно, я радий, що мої діти, через роки, моляться Богові, приходять до храму, виховують уже своїх дітей у християнському дусі.
— Кажуть, що хворі сироти, потрапляючи до люблячої родини, часто одужують. Ви знаєте такі свідчення?
— Багато! Зцілення в першу чергу базується на глибоких духовних процесах.
Наша медицина — консервативна і не особливо вірить у чудеса. А ми, люди віруючі, віримо! До речі, чудеса трапляються з тими, хто в них вірить! Наприклад, Олександрі, усиновленій родиною Ісаєвих, давали два-два з половиною роки життя. Вже минуло набагато більше. Дівчинка прекрасно почувається, стала просто красунею. А які млинці пече! Віра взагалі творить дива!
Знаєте, за різдвяним столом я запитував, хто з дітей про що мріє цього року. Один — про велосипед, інший — про роликові ковзани, третій — про плеєр mp3. А новенький 15-річний Сашко сказав: «Чотири місяці тому у мене не було ні дому, ні батьків, ні братів і сестер. Я навіть не вмів читати. Чого мені треба? Та в мене все є!» Почувши це, я вийшов з кімнати — потрібно було оговтатися, хоча, як ви відчуваєте, я не сентиментальний.
Знаєте, я живу дивним пастирським життям. Не всі його розуміють. Не раз говорили, мовляв, пастир повинен поводитися по-іншому. Так, дуже багато ночей проведено в рейдах підвалами і каналізаційними люками Маріуполя. Інколи — у радикальних історіях. Звичайно, можна життя прожити для себе. Зараз це особливо пропагується. Але у мене своя таємниця щастя. Цього вчив Христос: блаженні ті, хто плаче — вони звеселяться. Тобто, хочеш прожити щасливе життя, йди у бік сліз, біди і горя; йди туди, куди йти важко, несучи добрі зміни. Якщо побачиш хоча б одну змінену долю і знатимеш, що маєш до цього стосунок, на тебе потоком полинуть любов і радість.
Люди мучаться від депресії. А я, мабуть, у відведений Господом час помру від нападу щастя. Вже й епітафію собі придумав: «Дякую, Боже, за щасливе життя, яке Ти дав прожити мені на землі для Тебе і людей».
Фото надано Геннадієм МОХНЕНКОМ
Надія ТИСЯЧНА, «День» Рубрика: Cуспільство Газета: №28, (2013)