Учасники міжнародного семінару дискутували про те, як фінансові ринки можуть негативно вплинути на інтегральний людський розвиток, про релігійні підходи до цілей сталого розвитку в епоху культурних воєн, про участь релігійних організацій України у реалізації та просуванні ЦСР, про екологічну кризу та християнську чесноту надії.
Екскурс у витоки соціального вчення Католицької Церкви (КЦ) зробила д-р Еллен Ван Стіхел, професор кафедри християнської соціальної та політичної етики факультету богослов’я і релігійних студій Лювенського католицького університету. Вона згадала найважливіші документи КЦ, що стосувалися питання процвітання людини. Головною думкою цих документів є відповідь на питання: чи можемо своє життя вести так, як хочемо, оскільки це взаємно важливо для нації та всього народу: «Кожен народ має мати можливість працювати над розвитком заради спільного процвітання. Кожен народ і кожна людина може долучитися до спільного блага. Цей погляд передбачає стосунковий рівень розвитку. Нам потрібно нарощувати стосункові блага. Стосунки – це не лише засоби для процвітання людини, це вже розвиток сам по собі. Розвиток – це не номер кожного у готелі де ми перетинаємося у ліфтах, коридорах тощо. Ми прагнемо побудувати дім, в якому живемо разом. Стосунки у домогосподарстві інші, аніж би просто ми всі жили у готелі». Доповідачка згадала також важливі думки про стосункову антропологію із енцикліки папи Франциска «Laudato Si» («Славен будь»): «Папа подає ширший погляд на стосунки – стосунками пов’язані не тільки люди, але ми і природа. У католицькому соціальному вченні розвиток – це хороше життя для всіх і зі всіма. Звісно, це нелегко, бо стосунки можуть бути болісними».
Про три моделі розвитку суспільства: аскетичну, євхаристійну і стосункову–говорив д-р Віорель Коман, старший науковий співробітник факультету богослов’я і релігійних студій Лювенського католицького університету. Він зауважив: «Євхаристійна модель взаємодії зі світом вчить визнавати людей і весь всесвіт як дар, який маємо повернути Богові. Ця модель твердить, що все пов’язано і вище від нас. Відповідно, люди не повинні населяти світ як експлуататори, маємо бути суб’єктами, які розвиватимуть вертикальну і горизонтальну інтеграції – між Богом і людьми та між людьми загалом. Ми повертатимемо ці дари людям і Богу. Зі сталого розвитку сприймаємо світ не тільки як сировину, щоб здобувати матеріальні блага, не тільки як антагонізм, який експлуатично трансформує світ. Ця модель тлумачить розвиток як дар у всіх аспектах. Ми повинні дбати теж про майбутні покоління. Порятунок людини неможливо розглядати без порятунку навколишнього середовища. Людство не існує у вакуумі, воно не може вижити, якщо зруйнує світ. Людина не має ресурсів, щоб жити незалежно, тому вона має взаємодіяти з природою. Взаємодія між всесвітом і людиною може сприяти сталому розвитку. Потрібно формувати любов та повагу, будь-яке порушення законів природи негативно впливатиме на людину. Світ – це не те, що є нашою власністю, що передали нам предки, це реальність, яку позичили у майбутніх поколінь, тому потрібно буде повернути цей борг їм».
Отець д-р Олег Кіндій, доц. кафедри богослов’я УКУ, голова громадської організації «Центр екобогослов’я та сталого розвитку», наголосив: «Україна упродовж 50 років ХХ ст. була соціалістичною республікою, соціальний захист, якби мало видаватися, був наріжним каменем розвитку цієї республіки в межах Радянського Союзу. Знаємо, що соціальний захист був у другій половині ХХ ст. у Радянському Союзі, але через великі зловживання, викривлене розуміння захисту людини багато що не спрацьовувало належно. Коли Україна вийшла з Радянського Союзу і настала економічно-політична криза, саме Церкви (греко-католицька, православна, протестантські Церкви та інші релігійні організації) певною мірою почали компенсувати всі ці соціальні функції, які свого часу виконувала держава. Україна – ще досі одна з найбідніших країн Європи, хоч є асоційованим членом ЄС, соціальні стандарти ще дуже повільно впроваджуються на державному та на інших рівнях, саме релігійні організації виконують зараз компенсаторську функцію в соціальному вимірі». Він також навів приклад УКУ, який вперше в Україні запропонував суспільно орієнтоване навчання, залучаючи студентів до вирішення громадських нагальних проблем: «Це не благодійність чи волонтерство, це соціальна діяльність. Вона не для громади, вона спільно з громадою. Перевага цього формату навчання дає змогу використати набуті знання на практиці, ділитися досвідом під час перших співбесід».
Як фінансові ринки впливають на інтегральний людський розвиток – висвітлив Іван Прунак, магістр богослов’я УКУ, магістрант факультету богослов’я і релігійних студій Лювенського католицького університету: «Стосовно питання лихварства і відсоткових ставок, документ «Про фінанси» КЦ висловлює тотальне засудження надмірних відсоткових ставок та усіх видів лихварства. Очевидно, що застосування надмірно високих відсоткових ставок, які справді виходять за межі фонду позичальників коштів, є операцією не тільки етично неправомірною, але й шкідливою для економічної системи. Як завжди, такі практики з лихварською діяльністю визнані людською совістю несправедливою, а економічною системою такими, які суперечать її нормальному функціонуванню. Отже, Церква не є проти встановлення відсоткової ставки, але будь-яка лихварська діяльність, яка вимагає надмірних відсоткових ставок, визнається етично і морально нездоровою з погляду Католицької Церкви».
Д-р Стевен ван ден Хьовел, директор Інституту лідерства і соціальної етики (ILSE), протестантський богословський факультет (ETF), зауважив: «Розпач став панівною емоцією останнім часом, точним втіленням цього розпачу є протести Ґрети Тунберг, молодої шведки, відомої своїми страйками за екологію. Відомий її напад «Як ви смієте?» у промові до Генеральної асамблеї ООН. Тут не бачимо надії, тут є розпач. На цю тему було багато досліджень – як цей меседж сприймається. Цей меседж зовсім непродуктивний. Усі посилання з основою розпачу є непродуктивними, натомість вони є контрпродуктивними. Про це свідчать перші приклади літератури такого зразка». Доповідач також продемонстрував, як християнська чеснота надії та бачення через неї майбутнього може впливати на екологічну кризу. Д-р ван ден Хьовел зацитував думки протестантського теолога Юрґена Мольтмана, який проводить важливе розрізнення між есхатологією і апокаліптикою: «У апокаліптичній візії майбутнє світу закрите в тому сенсі, що бачимо набір різних апокаліптичних видінь, які мають статися одне за одним, а в есхатологічному підході майбутнє залишається відкритим. Завданням людей є віддзеркалювати цю відкритість, а не ставитися до майбутнього як до певної усталеної ідеї про те, що станеться. Це не є надія». Тому від світогляду людини залежить її спокій чи тривога щодо майбутнього.
Олег Мельниченко, магістр богослов’я УКУ, докторант факультету богослов’я і релігійних студій Лювенського католицького університету: «Кожен має друга, а то кількох, які марять монархізмом чи авторитаризмом і обґрунтовують це вірою в те, що кожен в країні чи в сім’ї повинен знати своє місце під владою Всемогутнього Господа. Утім, порівняно недавньою тенденцією у тринітарному богослов’ї, особливо західному, стали наголошувати на троїчній природі християнського Бога. Беручи цей неспростовний у межах християнського богослов’я засновок, спільнотні тринітаристи роблять наступний крок і стверджують, що людські спільноти теж повинні наслідувати життя самої Трійці». Він також поділився, що водночас із вивченням західних шкіл спільнотного тринітаризму, вчення Католицької та Протестантської Церков, також досліджує його східну, православну версію: «Попри весь мій скепсис щодо спрощених схем, відоме порівняння Заходу із заклопотаною Мартою, а Сходу – зі споглядальною Марією щодо спільнотного тринітаризму є частіше за все правдою. Західна школа куди більше займається суспільним, політичним активізмом, тоді як східні тринітаристи зосереджені на наслідуванні Тройці у внутрішньому духовному житті. Ось чому вважаю західну школу суспільного тринітаризму багатообіцяльним джерелом для християнських демократів. Той, хто хоче встановити подобу Царства Божого на землі чи у своїй країні, цілком може очікувати приходу нового короля Альфреда Великого чи князя Володимира Великого, але варто натомість присвятити цю політичну боротьбу розвитку ліберальної демократії у своїй країні».
Д-р Павло Смицнюк, директор Інституту екуменічних студій УКУ, закцентував: «Культурні війни є характерною рисою для церковного життя християнських Церков у багатьох країнах. Кирило Говорун, український богослов, вважає, що консерватизм для багатьох християнських Церков та угруповань став певною новою ортодоксією, новим православ’ям. Мається на увазі, що лібералізм, права людей, ґендерна рівність є єресями, з якими треба боротися і чинити їм опір. Православним прикладом критики людських прав є Христос Яннарас, який заперечує сучасну концепцію прав як таку, що пов’язана із західною ідеологією індивідуалізму. Він говорить про те, що людські права є занадто примітивними або – як каже він – передполітичними, Потрібно розрізнювати міжіндивідуальні та ті, що належать до спільноти, тобто політичні стосунки». Він пригадує, що модерність стала великим викликом для християнства: «Чи можемо сказати, що історія тертя між релігією і секулярним розвитком – це і є вся історія? Вважаю, що важливою частиною цієї історії є те, що ми сприймаємо порізно конфлікт між релігійним і секулярним, або між традиційним і модерним. Вони насправді не відрізняються, цей конфлікт однаковий. Крістіна Штьоке зауважує, що конфлікти через цінності, які залучають релігійних учасників, або постсекулярні конфлікти не є конфліктами між секулярними і релігійними світоглядами, а між ліберально прогресивними та консервативно традиціоналістськими позиціями. По суті, розвиток, лібералізм і навіть секулярність можливо захистити на богословській основі. Християнська традиція з доктриною Божого Царства, яке є царством справедливості, з ідеєю Тройці, яка містить простір для різностей, навіть у самому Бозі, і зі вченням, що людські творіння є сотворені на образ Божий, могли би стати ключовими у концепції розвитку. Чи можливо мати взагалі неідеологічний підхід? Чи можливо досягти істини, ідучи за ідеологічними підходами до розвитку права, єдності та рівності? Сказав би, що, радше, ні, аніж так. Однак ця відповідь, замість того, щоб знеохочувати церковні спільноти, повинна бути прикладом до чування, до постійного розрізнення, до апофатичного, аніж до проповідницького підходу. Це розрізнення дасть іноді змогу передбачати перегляд наших класичних понять про Церкву».
Записи подій:
1. International Seminar «Ecumenical Perspectives on the Sustainable Development»
2. Міжнародний семінар «Сталий розвиток в екуменічній перспективі»
Публікацію підготовлено в рамках цільової науково-дослідної програми Цілісного людського розвитку (ЦЛР) Українського католицького університету.