Мови

 

Конференції

Доповіді

 

Радикальне Православ'я (1-4 червня, 2006)

Коли зникає духовний вимір життя – пропадає і матеріальний

13.06.2006,

Джон Мілбенк – засновник одного з найбільш обговорюваного сьогодні богословського руху “Радикальне православ’я”, професор Ноттінґамcького університету (Великобританія), людина-енциклопедія, богослов, який веде плідний діалог із сучасними філософами постмодерної течії(J. Derrida, M. Foucault...). До України він вперше приїхав на запрошення Інституту екуменічних студій, що працює в Українському Католицькому Університеті, щоб узяти участь у конференції „Радикальне православ’я: християнська відповідь постмодерній культурі”. Нагода поставити кілька запитань проф. Джону Мілбенку випала саме під час цієї конференції, що відбувалася в УКУ з 1 по 4 червня.

– Що підштовхнула Вас до створення руху “Радикальне православ’я”?

На це було дві причини. По-перше, я відчув, що християнське богослов’я дуже зосереджене на собі, надто апологетивне і пристосуванське щодо секулярної думки. Адже часто богослови брали за основу головні висновки секулярної думки і старалися припасувати їх до християнської віри. Ці висновки секулярного думання можуть бути викликом для християнського богослов’я на раціональному рівні, зокрема тому, що часом вони є результатом антибогословських поглядів чи навіть зумисного спотворення богословських міркувань. Їх не можна брати за основу для християнського богослов’я. По-друге, рух був породжений дійсністю, коли люди асоціюють православ’я насамперед із консерватизмом різного роду. А це є помилковим баченням. Насправді християнство, що ґрунтується на Символі Віри, Соборах, Переданні Церков є радикально динамічною дійсністю, в якій реалізуються задуми найбільших людських умів, найбільших людських інституцій.

- Радикальний динамізм стосується лише Церкви?

У цьому радикальному динамізмі має також місце певного роду політичний радикалізм, який відкидає можливість миритися із системою несправедливости й насильства і підводить до ідеї, що справжня дійсність – це світ любови. Церква дає початок такому оновленню людини, де життя відбувається у неперервному внутрішньому зв’язку з Богом, Який об’єднує нас у повній гармонії та примиренні.

- Що є ознакою участи поодинокого християнина у цій дійсності?

Ми можемо ігнорувати зло і жахіття світу. Але, на мою думку, саме переносячи на собі страждання, а не протистоячи злу, ми починаємо виявляти в собі це нове життя у любові. Хіба це не цікавий парадокс: бачити Православ’я як щось радикальне?

- Який головний виклик ставить сучасний світ перед Церквою?

Думаю, що головний виклик, який ставить світ перед Церковою, полягає в тому, що чимраз очевиднішим стає те, що ми живемо не по-людськи. Багато людей знищено навколишнім середовищем; знищено повною відсутністю матеріяльного добробуту або, навпаки, пересиченням від нього; знищено систематичним руйнуванням усього, що формувалося на засадах святости і традиції: сім’ї, спільноти, усякого роду людської стабільности, а разом з нею – природного середовища.

- Яку відповідь дає рух „Радикальне богослов’я” на цю дійсність?

Ми мусимо бачити, що всі ці явища пов’язані з відкиданням Бога, запереченням Його. Якщо ви відкидаєте Бога, то втрачаєте не лише духовний вимір свого життя, а й урешті його матеріяльний вимір. Якщо ми не будемо дивитись на матеріяльний світ як такий, що відображає божественний світ, то в підсумку останній цілком втратить свою цінність для людей. Тобто ми будемо трактувати матеріяльний світ як такий, над яком можемо панувати: купувати, продавати, володіти, обмінювати. Кінець кінцем усе перетворюється на гроші. Таким чином усе знищується, все спустошується. На мою думку, Церква покликана показати зв’язок між цими речами: між втратою віри у Бога і матеріяльним самознищенням. Церква повинна думати про життя церковної спільноти як таке, що має політичне і соціяльне застосування у розбудові нового людського об’єднання.
Думаю, те, що ми зараз спостерігаємо, є наслідком зменшення надій, спричиненого секуляризацією. Важко протистояти глобальному ринкові, силі держави та міждержавних інституцій. Щораз частіше ми бачимо як економічну нерівність, так і збільшення політичної нетерпимости. Тут, думаю, ми мусимо визнати, що політична тиранія, тоталітаризм, не може бути зведена виключно до фашизму чи комунізму. Навіть лібералізм спроможний стати тиранією, оскільки він є фундаментально секулярним, не визнає принципів вічного Божого Закону.

- Чи можете Ви дати приклад такої тиранії?

Прикладів можна назвати багато з того, що діється зараз в Америці чи Великобританії. Тут відбувається обмеження фундаментальних свобод людини під приводом боротьби з тероризмом. Тобто порушується те, на що вказував Іван Павло ІІ: якщо ви бачите людське буття як образ Бога, ви справді маєте основу для визнання людської гідности і свободи. Носії простої секулярної теорії про права людини – навіть тоді, коли вони глибоко переконанні в її вірності, – будуть постійно її обмежувати, якщо це відповідатиме їхнім корпоративним інтересам. Наприклад, це сталося у в’язниці Гвантанамо, де були жахливі порушення фундаментальних людських прав.

- Що повинна робити Церква в таких обставинах?

Церква повинна чесно дивитися на речі і визнати, що ні політичні, ні економічні сили сьогодні не визнають того, що є трансцендентне. Церква має взяти на себе пряму відповідальність за політичний і соціяльний порядок, як це робилось у минулому. І це є нова річ, яку ми маємо визнати.
Коли ми хочемо творити людські інституції на основі співпраці, справедливости і прийнятних економічних рішень, то не можемо більше полишати це на державу або на ринок. Церква повинна підтримувати старання численних людей, які намагаються працювати, виготовляти, продавати і жити по справедливості й миролюбно. Я думаю, що це вже фактично відбувається, зокрема тоді, коли Церква у цілому світі намагається сприяти організації добросовісного виробництва і торгівлі. Треба, щоб ці процеси йшли набагато далі.
У своєму “Злочині та покаранні” Достоєвський був пророком. Церква має прийняти ідею монастицизму поза рамками монастирів для целібатів. Ми мусимо щораз більше думати і промовляти мовою християнських спільнот, думати про шляхи, йдучи якими миряни зможуть дотримуватися відповідних правил життя і будуть поєднувати матеріяльне існування з духовною орієнтацією.

Розмовляв Петро Дідула