- Христино, почнемо з найбанальнішого: про що ти мріяла в школі?
- Бути журналістом я не мріяла аж ніяк. Мрії були традиційні - співачкою, шалено хотіла бути актрисою. Та ще й зараз, напевне, хочу - десь так в глибині душі. На мене впливала думка оточуючих. Звичайно, не було такого, щоб, наприклад, мама казала, що от ти будеш юристом, бо це престижно, чи економістом, бо це вигідно...
Вчилася в школі, всюди виступала - на різних вечорах, урочистостях. А потім так сталося, що я пішла в Малу академію наук, де були різні секції. І найближчою для мене - серед математики, фізики, хімії - виявилася саме журналістика. Я почала дописувати в газету "Аудиторія" при "Львівській політехніці", потім кілька моїх статей вийшли в "Армії України", кілька матеріалів вийшли у "Високому замку". Для мене щоразу було величезною радістю, коли виходив якийсь мій матеріал. Тоді я задумувалася над тим, щоб стати журналістом. Однак зараз я бачу, що це все є всього лишень випадок, збіг обставин. Як то кажуть, якщо хочеш розсмішити Бога - розкажи йому свої плани.
Ми, люди, думаємо, що ми є такими успішними, крутими, самі всього досягаємо, самі себе створюємо... Насправді це не так. Нам просто даються пазли, якщо ти маєш якесь відчуття зсередини, якщо тебе щось підштовхне - ти ці пазли складеш... Так само все в мене складалося крок за кроком...
Я вступила до університету - на безкоштовне навчання не пройшла, вступила на платне, у мене була величезна істерика... Я вважала це величезним провалом. Після першого курсу я пішла на практику в телерадіокомпанію "Люкс", мені це дуже сподобалося. Я там і залишилася працювати...
Були ще й інші причини, які змушували мене працювати. Напевне, знову своє взяв випадок. Для мене було трагедією те, що я вступила на платне навчання. І мене дуже гнітило, що я мушу брати гроші з дому на навчання. Мене це гнітило цілий рік. І коли я пішла на практику, я зрозуміла, що я можу працювати і заробляти гроші. Якби я вступила на державне замовлення - я не знаю, чи була б я зараз на "Люксі", чи я б зараз працювала, чи брала б участь у цьому конкурсі...
А так мені довелося писати на різну тематику. Це були і труби, і культурні події, і проблеми мешканців, і жнива, і молоко... А потім - знову за збігом обставин - я опинилася в середовищі людей, хворих на синдром Дауна. І мені сподобалося робити про них матеріали. Ці люди, вони тебе змінюють. От я захожу до них одна - егоїстична, трошки самозакохана, трошки меркантильна, у мене свої проблеми, свої трагедії - нові чоботи чи ще щось...
А коли виходиш від них - вже думаєш про зовсім інше. Ти виходиш іншою людиною...
Я маю на увазі не тільки людей із синдромом Дауна. Це всі люди, про яких я пишу - хворі на ДЦП, і незрячі, і люди з іншими формами інвалідності... Насправді вони мені дали дуже багато.
З такої егоїстичної точки зору - вони тебе ліплять іншим. Ти стаєш добрішим, більш чуйним, стійкішим до негативу. Намагаєшся цей негатив якось перебороти, зрозуміти іншого...
Ти вчишся не втікати від проблем, не сахатися, коли людина до тебе підходить і тебе обнімає. Для них це - прояв любові, і ти вже не втікаєш від цього. І ти починаєш розуміти, що це - велике досягнення. Для цього треба багато працювати над собою.
Звичайно, ми всі працюємо для того, щоб заробити гроші, щоб мати можливість пишатися своєю працею. Але для мене журналістика - це ще й спосіб вдосконалювати себе. Кожна людина працює над собою, а мені це допомагають робити ще кілька десятків людей. Вони навіть самі цього не підозрюють. І я вже виходжу абсолютно іншою. Завдяки їм я почала дивитися по-іншому на дуже багато речей. Зараз я зовсім інакше дивлюся на те, що є важливим, а що - ні...
Звичайно, є моменти, коли ти на це все махаєш рукою, коли ти зриваєшся, коли все погано, коли ти втомлюєшся вірити, сподіватися, надіятися...
Але ці моменти бувають дуже короткочасними - день-два. А потім ти себе береш в кулаки, і кажеш: "Слухай, та людина, яка не бачить, вона не нарікає на життя. Та людина, яка не ходить, не скаржиться на долю. Людина, котра не чує, намагається щось робити. Мама, яка виховує дитину з синдромом Дауна, вона не плаче. Чому ти, здорова людина, яка може ходити, бачити, чути, вчитися, працювати і зробити навіть дуже багато - чому ти дозволяєш собі нарікати?" Нарікання зникають, і ти прокидаєшся зранку зовсім іншою.
Ці люди навчили мене бути вдячною. Не просто дякувати Богу, коли в мене все класно, а бути вдячною й тоді, коли здається, що все погано. І я відчуваю, що в мене є сили все перебороти. Я починаю з найменшого. Я дякую Богу, що в мене є мама, є тато, що в мене є сестричка, що ми всі здорові, що в мене є робота, що я вчуся, що я чую, бачу, можу ходити...
І через десять хвилин дякування ти стаєш зовсім іншою людиною, ти думаєш, "ану його все, ми це переживемо"! Деколи соромно стає за себе... Коли згадуєш цих людей, котрі ногами малюють, ногами вишивають, котрі живуть! Якби не ця робота, не ця соціальна тематика, я б про це не знала... Ні, зрозуміло, повністю не знати не можливо - я б бачила це збоку - по телевізору, можливо, в книгах... Можливо, навіть якась авторитетна для мене людина мені б про цих людей розповіла... Я б це знала просто як інформацію, якою знають, але нею не користуються.
- Як ти потрапила на конкурс?
- Мій шеф-редактор Парасковія Дворянин розповіла мені, що у Франції є такий конкурс "Репортери надії", і що такий конкурс хочуть влаштувати в Україні. Я подумала, що такий конкурс в нашій країні справді потрібен... Потім я побачила оголошення про конкурс. В нашій телерадіокомпанії свої матеріали на конкурс подавали декілька журналістів - і я серед них.
- Ти кажеш, що прислухаєшся до думки авторитетних людей... А хто для тебе є авторитетом?
- Якщо говорити загалом про життя, то найбільшим авторитетом для мене є моя мама. Це безапеляційний авторитет. Ну і, звичайно, є багато людей, котрі є для мене авторитетом в силу своїх професійних якостей, в силу свого досвіду... Але моя мама - це є та людина, від якої я намагаюся максимально всього навчитися, яку я намагаюся максимально наслідувати. Як то кажуть, "не було б такої мами - не було б такої мене". І мама - людина, яка вміє не опускати рук, щоб б там не було. Вона не опустила руки, як роблять це дуже багато мам, коли виявилося, що її дитина серйозно хвора.. У моєї сестрички були дуже серйозні проблеми зі здоров'ям - хворе серце, її оперували чотири рази у Франції. І зараз моя сестра зовсім не схожа на людину з особливими потребами. І все це - завдяки моїй мамі.
Моя мама - мій найкращий друг, найкращий співрозмовник, найбільший моральний авторитет.
Якщо говорити загалом, то авторитетом для мене є самодостатні люди, котрі роблять свою роботу не заради грошей, чи визнання, чи престижу, чи навіть вдячності. Вони все роблять заради людей, заради чийогось щастя, чийогось здоров'я. Це може бути лікар, який рятує життя іншого...
Є лікарі, до яких приїжджаєш - і він біжить в операційну, але зупиняється і дає мені інтерв'ю. А є лікар, який бачить, що ти поспішаєш, але він вибачається і біжить насамперед до своїх хворих. І для мене авторитетом буде той лікар, який попросив мене зачекати. Так, в мене є матеріал, мені його треба зробити, але для цієї людини виступ по телебаченню не є настільки важливий, щоб заради нього змусити чекати хвору людину.
Зрештою, для мене авторитетами є більшість тих людей, у яких я беру інтерв'ю. Так, вони мають вади, вони не всі приємні зовні, але коли мені сестра монахиня дякує за коректний сюжет про неповносправних - мені більшої подяки не треба.
- А які книги для тебе є "авторитетними"?
- Я взагалі читаю мало книжок тому, що часу мало, а ще тому, що люблю читати повільно, смакуючи кожну сторінку... Люблю "Портрет Доріана Грея" Оскара Уайльда. Коли я його читала в школі - я його не розуміла. І коли перечитала десь два роки тому - дочитуючи книгу я сиділа і плакала. Люблю перечитувати "Злочин і кару" Федора Достоєвського. У мене був період, коли мені доводилося часто робити сюжети з психіатричної лікарні. Я цікавилася психіатрією, і я цього Раскольнікова почала впізнавати в багатьох людях... Люблю читати Марію Матіос, Ольгу Кобилянську.
Загалом читаю багато чого, але люблю таку літературу, над якою треба думати. От "Ідіота" Достоєвського я починала читати разів п'ять - я його ще не дочитала... Я дивилася кіно, читала уривками, однак от взяти і перечитати все разом - не можу. Мабуть, не прийшов час... Люблю також Ірен Роздобудько. Її книжка "12, або виховання жінки в умовах, непридатних, до життя", - вона мене буквально "порвала". Я деякі моменти перечитувала по кілька разів - наскільки гарно написано.