Антуан Аржаковський – француз слов’янського походження. Раніше працював директором Французького університет­ського коледжу при Москов­ському державному університеті, потім – аташе з питань освіти в Посольстві Франції в Україні, заступником директора Французького культурного центру в Україні. Нині пан Аржаковський – директор Інституту екуменічних наук, куратор спеціалізації “Релігійна журналістика” на Магістер­ській програмі екуменічних наук, викладач в Українському Католицькому Університеті. Наша розмова з Антуаном Аржаковським – про журналіс­тику, екуменічні проблеми та майбутнє Церкви в Україні.

– Пане Антуане, ви маєте стосунок до організації журналістського конкурсу “Репортер надії”. Розкажіть, будь ласка, у чому його суть?

– Конкурс “Репортер надії” створили на зразок подібного проекту асоціації “Репортер надії”, яка вже п’ять років успіш­но працює у Франції. В Україні це всеукраїнський загальнонаціональний конкурс для журналістів, які хочуть своїм словом нести людям надію, долаючи атмосферу відчаю, безсилля й апатії. Адже кожен із нас знає: у щоденному житті є низка невидимих для загалу чи незначних перемог, що їх, на жаль, не висвітлили в новинах. Проте саме вони є добрими новинами, які просто не знаходять місця в медіа-просторі. Тому ідея конкурсу в тому, щоб активізувати журналістів у ви­світленні хороших нових, добрих матеріалів, які показували б реальність як складний і водночас зрозумілий кожній людині феномен.

Гасло, яке обрали французькі “Репортери надії”, такий: “Простіше показати ліс, який горить, але насправді важливішим є ліс, який росте”. Тому справжній журналіст – це людина, яка ви­світлює всі хороші ініціативи, про які ніхто не говорить. Люди думають, що це відбувається природно, але насправді світ рухається і розвивається завдяки відкритим, позитивним, динамічним, надійним ініціативам. У Франції проект “Репортер надії” успішний.

Цьогоріч Інститут екуменічних студій УКУ за підтримки французької асоціації “Репортер надії” організовує такий конкурс в Україні.

– Чи це означає, що завдяки проекту реально змінюється французький медіа-простір?

– Будь-який медіа-простір змінюється поступово... На жаль, у Франції щороку подають усе страшнішу і страшнішу інформацію. Коли ми (це приб­лизно 15 мільйонів людей) увечері переглядаємо новини по телебаченню, то це, даруйте, лише жахи або погода. Щораз менше коментарів до тих чи інших проблем, виникає атмо­сфера постійного невдоволення, страху... І саме тому з’явилася ініціатива “добрих новин”, що її реалізує французька асоціація “Репортер надії”.

– Під час доповіді на Со­ціальному тижні у Франції, який проходив наприкінці минулого року в Ліоні, ви дуже тепло і щиро розповіли учасникам конференції з усього світу про Україну й УКУ. І це, звичайно, не перший виступ, у якому відстоюєте інтереси нашої держави на міжнародних колоквіумах. Отже, ви – француз, який уболіває за долю України, ви – православний, який представляє інтереси католицького університету...

– Я – француз зі слов’ян­ським корінням. Національ­ність, громадянство – поняття, які не потрібно трактувати занадто вузько. Це радше може бути зрозуміло як картина, що має різні кольори: жовтий, синій, білий – саме це є нашою ідентичністю. Ідентичність – не те, що написано у вашому паспорті, а складність різних барв життя. У мене це є, як і в кожного. Тому почуваюся французом, скрізь говорю про свою любов до Франції. Я тривалий час працював у французькому посольстві та захищав інтереси французької мови в Україні. Під час роботи в посольстві організував перший конгрес викладачів французької мови в Києві, тож захищаю свою мову, культуру.

Проте також захищаю україн­ську культуру. Насамперед тому, що маю слов’янське корін­ня. У Криму є село Клепініно, назване на честь мого дідуся по маминій лінії. Я там був, і місцеві жителі мають велику пошану до мого прадіда, який у 1920-ті роки заснував Сіль­ськогосподарський інститут.

З іншого боку, розумію, що недостатньо оцінюють важливість України в Європі. Як дипломат розумію, що ваша держава є ключем для того, щоб зберегти мир у Східній Європі в ХХІ столітті. В Ялті підписано договір, який розділив Європу. Ми повинні знову повернутися в Ялту, щоб звільнити Європу від “холодної війни” чи наслідків “холодної війни”.

В Україні є люди, які вважають себе й українцями, і європейцями, можуть розмовляти й українською, й російською мовою – це велике багатство, тому що дає змогу будувати мости. Я також знайомий із багатьма українцями, які пояснюють російський менталітет Заходу, польський, західний менталітет Росії, і в такий спосіб будують мир у світі. Мені здається, що українці, які перебувають між двома світами, можуть запропонувати синтез. Тому всюди кажу: слухайте уважно, що вам кажуть українці. Україна є державою, яка хоче будувати суспільство по-новому, на сильних духовних цінностях. Мене дуже вразило, коли президент вашої країни звернувся до україн­ського народу по телебаченню зі словами “Христос воскрес”. Таке не мислимо в Парижі, це не можливо в Берліні.

– Пане Антуане, ви є активним учасником екуменічних процесів в Україні. Чого нині найбільше не вистачає українцям, щоб досягнути єдності?

– Думаю, Україна – це місце релігійної єдності, я цим живу і бачу це. І не лише в УКУ, хоч цей університет – унікальне місце єдності, але також коли подорожую Україною, скрізь це бачу. Тут присутній екуменізм життя, а саме з цього треба починати. Якщо проаналізувати ситуацію, то все те, що нас розділяє в Україні, не пов’язане з конфесійними принципами, а на дев’яносто від­сотків – це конфлікти міжсу­сідські, професіональні, бізнесові тощо. Маємо бути в захопленні, що тут упродовж останніх років не було релігійної війни. Захоплююся мудрістю українського народу.

Парадигма Київської Церкви – це наше майбутнє, тому маємо працювати в цьому напрямі. Під цією парадигмою слід розуміти таку еклезіологію, де Церква має бути помісною, всі християни – єдині навколо одного Патріарха. Кардинал Любомир Гузар завжди на цьому наголошує: це повинна бути Українська Православна Церква, тому що вона є найбільшою в Україні, у сопричасті з Церквами Риму, Константинополя і Москви. Тому потрібно працювати над тим, щоб організувати таку Церкву, в якій кожен залишився б у своїй Церкві, але водночас перебував би в єдності з іншими.

– Пане Антуане, в одному з інтерв’ю ви сказали, що най­більше цінуєте в українській культурі інтуїцію Божої Премудрості. А звідки у вас така глибинна залюбленість Божою Премудрістю?

– На сьогодні тема софіології стає особливо актуальною. Ро­сійські богослови і філософи в Парижі зрозуміли це ще в 30-ті роки минулого століття. Митрополит Андрей Шептицький теж збагнув це ще тоді. Тепер цією проблематикою займаються сучасний французький філософ, інтелектуал Жан Люк Маріон і Джон Мільбанк – англійський філософ.

У мене особисто це – родинний досвід. Моя сім’я дуже близько знала отця Сергія Булгакова, мій дідусь був у нього священиком. Отець Булгаков хрестив мою маму, тому це дуже близькі родинні зв’язки. Але є також й інтелектуальний інтерес.

Дуже шкода, що Україна нині не бачить свого багатства. Вона з глибини віків зберегла літургійне радісне розуміння присутності Премудрості. Воно не понятійне, тому що коли починаємо думати поняттями, то губимося в розумінні, ким є Премудрість – четвертою іпостассю Бога, Божою Матір’ю, Ісусом Христом?... Це не зрозуміло. Але українці змогли зберегти відчуття, що всяке творіння хвалить Господа. Це означає, що Премудрість є у творінні, яке має особистісний характер і бажає преображатися. Це дуже сильно вкорінено в українській культурі – прочитайте хоча б Сковороду. Мені шкода, що інтелектуали про це не говорять, адже це саме те, що вони могли б принести світу. З цього приводу рекомендую читати не лише свою книгу про отця Сергія Булгакова, але також читати Булгакова, Шептицького, Жан Люка Маріона. Тому що наша наука після розділення віри й розуму стала дуже спеціалізованою, тепер у ній немає синтезу. А софіологія пропонує синтез усіх наук, доктрини й життя, якщо зв’язувати її з персоналізмом.

Лідія ГУБИЧ. — "Львівська газета", 9 квітня 2009 року