Мови

 

ФІНАЛІСТ. Ірина Березовська — «Золотий хрест Олі Ноженко» (газета "Львівська пошта")

32-річна дівчина з дитбудинку для дітей з вадами розумового розвитку малює дивовижні ікони, від яких у захваті і мистецтвознавці, і відвідувачі її виставок. Наперед кажу: цій дів­чині допомога не потрібна! Їй не треба робити термінової і дорогої операції, не треба навчатися у майстрів, бо вона знає більше за нас із вами, щодня доводячи, що інтелект і змагання за місце під сонцем у соціумі – не головне. Вона так трепетно розуміє Бога, даний Ним їй талант до малювання, що може змінити нас із вами. Бо ж як інакше зрозуміти її роль у цьому непередбачуваному і суєтному світі?

Оля, Яка Малює”

Оля Ноженко – вихованка Буківського дитячого будинку-інтернату для дітей з вадами розумового розвитку, що на Старосамбірщині. У неї – олігофренія в стадії дебільності. Вона дуже погано бачить.

Ця дівчина сирота, покинута мамою одразу після народження. Якийсь час Оля жила у одному з київських дитбудинків, згодом її перевели до Львова (у 1991 році вона стала вихованкою Добромильської спеціальної школи-інтернату для дітей з вадами розумового розвитку. – “Пошта”). З 2003-го після закінчення школи замешкала в Букові, де живе дотепер.

Першовідкривачем її творчості стала львів’янка Наталя Денис. “З Олею я познайомилася в 2008-ому. Саме тоді приїздила у Буківський інтернат як волонтер, і там була Оля. Ми роздавали дітям мандаринки, а коли вже збиралися додому, хтось із вихованців інтернату випадково запросив мене до “Олі, Яка Малює” (так її там називали діти). З першого ж дня знайомства зрозуміла, що їй тут не місце”, – каже жінка.

Коли Оля почала малювати, ніхто не знає. “Сама намагалася пригадує, що колись у перших класах школи почала перемальовувати ручкою кимось залишений образочок, а потім учитель їй підказав, що малювати варто починати олівцем. Хто вчив Олю далі, невідомо”, – веде далі Наталя.

Ця жінка організувала її виставки, привозить Олі фарби і папір, вчить ліпити вареники, турбується про те, аби художниця мала окуляри, одяг і чоботи, підтримує її, наче мама, виховуючи самотужки двох своїх дітей.

Оля Ноженко таки відрізняється від інших дітей і молодих людей з таким самим діагнозом: чітко вимовляє слова, глибоко мислить. І те, що вона каже людям, здатне їх змінити – переконалася на собі. Вона не тулиться до волонтерів, вимагаючи обіймів, як це роблять усі діти з цього інтернату, не маніпулює, одне слово, залишається самодостатньою і в способі мислення, і в поведінці, і в творчості. З нею говориш на рівних. Дівчина може пригостити тебе щойно принесеними їй кимось із волонтерів солодощами з такою щирістю, ніби ти найдорожчий для неї гість. 

Наталя дуже перейнялася долею Олі. “Ми ходили до окуліста у Львові. Виявилося, в цієї дівчини високий ступінь короткозорості, косоокість. Проте лікарі кажуть, якщо її прооперувати, вона може перестати малювати – діагноз ніби допомагає їй бачити так, щоб могти зображати святих. А ще медики запевняють, що завдяки напруженню зору під час малювання тренується очний м’яз – і тому не прогресує косоокість. Тож вирішили залишити все як є”, – пояснює Наталя.

Лікарі кажуть, якщо її прооперувати, вона може перестати малювати

Із розповідей жінки, коли Олі вручили квіти після останньої виставки, вона розплакалася – не повірила, що вони для неї. А коли наступного разу Наталя приїхала до Букова, то побачила, що Оля намалювала ще більше образів, бо відчула, що потрібна. 

“Я не знаю, навіщо це роблю… Я досі не знаю, як допомогти Олі. Чим могла, тим допомогла, але цього не досить. Якби знайшовся хтось, хто міг би взяти цю дівчину до себе, щоб вона могла повернутися в суспільство, виходити на люди, зустріти когось, влаштувати особисте життя…” – каже із сумом Наталя.

“Я не знаю, який Він, але Його точно треба любити!”

До гостей художниця вже звикла: у Букові її відвідують волонтери з групи “Відкриваємо серця”, монахині і журналісти. Проте відкривається Оля не всім. 

Якщо на якийсь час піднятися над жалістю, можна відкрити для себе Олин світ, в якому народжуються дивовижні ікони. Їй хочеться обняти тебе, дослідити твої пальці, руки, обличчя (щоб потім намалювати?), зафіксувати в пам’яті чи відчитати щось, відоме тільки їй. Оля дивиться на тебе, усміхається так – як дорослі до дітей. Вона напевне щось знає… Але не хоче казати…

Перша асоціація – з примітивістом Никифором Дровняком. Порівняння невипадкове: крім таланту, маємо ще й своєрідний спосіб мислення, власні стосунки з Творцем і власну реакцію на дійсність, не “вбрану” у вишукані й довгі слова. Оля – справжня, непідробна, вражає до денця душі, змушує замислитися над невблаганним плином часу… Коли настроїшся на її хвилю, то відкриєш стільки істини, скільки готовий почути.

На її іконах – обов’яз­ковим є світло. Воно всюди, у кожній складці одягу святих. А все ж у Христа його найбільше, ніж у інших біблійних персонажів. Вона ніби була присутня під час тих давніх подій, стояла поруч, а тепер тільки показує їх нам, відкриваючи драматичні сюжети, яких ніхто з нас не міг бачити. Може, вона справді колись була там?.. Хтозна… 

Олю, в тебе всі кольори такі яскраві…

– Я всі кольори люблю, лиш не люблю блідих – вони такі якісь ніякі, як вода. Колір має бути чистий, але не блідий.

Найчастіше ти малюєш Ісуса, Матір Божу, святих… Чому?

– Бо найбільше люблю їх малювати. Можу всяке малювати, але то всьо несерйозно. 

Але ж ти погано бачиш. Так?

– Я не знаю, скільки буду жити і малювати. Але Бог дав руки – і треба це  робити. Не бійся за мене, дивися: я тако нахиляюся і можу малювати.

Олю, ти часто малюєш Бога… Ти знаєш Його. Розкажи мені трохи про Нього?

– Я малюю Бога, а ти пишеш про Нього (Оля не знала, що я інколи пишу на сакральні теми! – “Пошта”). Обов’язково треба про Нього! Бо Він дав руки, усе – Йому. Я не знаю, який Він, але знаю, що Його дуже треба любити… Дивися, яке то все гарне довкруг: і дерева, і пташки, і квіти, і небо, і сонце! Я люблю на все дивитися і думати, яке то все гарне Бог нам дав! Я ще як мала Божа дитина. Але я грішна так само, як всі люди.

Ісус на твоїх картинах часто говорить. Про що?

– Він говорить людям, аби не грішили, аби любили і чули одне одного. Але люди не чують. А Він – завжди чує. Люди не чують, а Він – чує.

А чому очі у Нього голубі?

– Очі – то не головне. Я не думаю, коли малюю. Не головне, які вийдуть очі. Беру папір і фарби, і рука малює сама тими фарбами, які мені люди привезли, і я не знаю, які будуть очі в Бога. Лице має бути таке видовжене – то точно, а волосся, очі – не головне. Треба лиш, аби мені ніхто не заважав. Я не знаю, яким був апостол Юда-Тадей. Мені принесли ось цей образочок з ним. Але лице його таке було, а ось цей плащ – не такий, він має бути світлий, я його таким і намалювала.

Я не знаю, скільки буду жити і малювати. Але Бог дав руки – і треба це робити

У той день Оля мені багато розповіла і про те, як треба малювати святих, і про свої будні – про все на світі. Вона любить музику, тишу і церкву. А ще розповідає, що якось їй наснилося, що несе на собі незвичний хрест – золотий. Золотий, за версією Олі, бо то Божий дар.

Вона дізнається про світ, у якому ми живемо, з інших джерел. Приміром, запитує мене про блаженного Василія Величковського: “Він недавно жив, правда? Я чую, що він недавно помер”… (30 червня 1973 року. – “Пошта”). Бракує слів… 

На прощання Оля дарує мені свої ікони  – Ісуса і Матір Божу. Розгублююсь ще більше...
– Але ти так не візьмеш – ти горда. Тому заплатиш (дівчина називає суто символічну ціну – 5 гривень. – “Пошта”) А ти думаєш, що людям багато грошей треба? Ні, небагато. Так, щоб на фарби стало або на скрипку, як людина має талант до музики, а тобі – на книжки, на то, щоб було що їсти, у що вбратися, чим вкритися дітям, щоб ноги не мерзли. 

Олю, про що ти мрієш?

– Я ще дуже багато не знаю. От не знаю, як ангелів малювати, усі дев’ять чинів. Але я би дуже хотіла малювати ангелів… Мені колись Наталя привозила житія святих, то я собі читала і дивилася, який то має бути святий, який у кого плащ, лице, руки. Але не всьо встигла подивитися. Ще би хотіла на ангелів подивитися...

До Олі приходиш, щоб набратися світла. Воно буквально відбивається від неї, як від Христа на її іконах. Відбивається і залишається поруч. 

Дорогою з Букова мимоволі запитую себе: то хто ж із нас хворий – ця світла тендітна дівчина у віці Христа чи ми з вами, зациклені на своїх тимчасових клопотах і турботах, через які забуваємо про ближніх своїх?! Чому не бачимо своїх хрестів такими ж золотими?..

Мар’яна Нартікова, завідувач Обласного центру дитячої психотерапії та сімейного консультування: 

Передовсім мені важко сказати, чи в Олі справді є цей діагноз, особливо дивлячись на її твори. На фото важко щось очевидне помітити, і, зрештою, цей діагноз не ставиться при спогляданні, а потребує складних методів дослідження. Можна лише помітити окремі стигми, проте я особисто не знайома з Олею, мені важко щось остаточно стверджувати. Це може бути й інше захворювання. Проте це не суттєво для Олі. Всі діти, які виростають у дитбудинку, мають затримку розвитку в зв’язку з, у першу чергу, складними психологічними переживаннями і травмами, які привели їх у ці заклади.

Знаю такого хлопчика. Він має обох батьків, у сім’ї все добре, батьки його люблять. Дитина – просто блаженна, спілкування з ним – саме задоволення, завжди заряджаєшся світлом від нього.

З тих картин, що я бачу, можу сказати, що якщо вона так мислить і малює, то точно не хвора в духовному плані. Думаю, хтось у родині просто малював, і це передалося Олі. Та й чи всі люди, які щось творили самі, були аж такі здорові?! А генії? До прикладу, той же Никифор Дровняк, пам’ятник якому ми всі так любимо, теж мав проблеми з мовою та «інтелектом» порівняно із середньостатистичними людьми! Але попри цю обставину творив неймовірні речі. Межа між нормальністю і відставанням тонка, тим паче, коли йдеться про творчість і геніїв… Я не шукала б ключів до розуміння в діагнозі Олі.

Тут треба піднятися до розуміння причин проблеми: Бог не дає одне, натомість дає щось інше – спрацьовує механізм компенсації. На жаль, в нашому сучасному світі ми забули про решту – вісім – видів інтелекту, а сконцентровані лише на двох, діагностика яких передбачає діагноз Олі. Так часто буває, що діти з вадами розумового розвитку можуть мати різні духовні, мистецькі чи спортивні дари. Завдання батьків, якщо вони є, – розвивати їх. Хтозна, яка місія цих дітей…

Не варто зосереджуватися на Олиному діагнозі чи обставинах, у які вона потрапила, – треба почути те, що Оля хоче нам донести. Я бачу на її картинах дуже потужний заряд Світла, і вона ним із нами ділиться. Треба тільки настроїтися і прийняти його…

Може, й не варто щось змінювати? Чи виправлення очних хвороб не стане причиною втрати її дару? Чи малюватиме вона так само, коли буде поруч із нами? Треба добре подумати, що соціум може їй дати взамін… У світі так званих здорових людей нелегко, особливо чутливій душі, яка справді живе за законами Того, Кого так віддано малює…

Іванка Крип’якевич-Димид, іконописець, викладач сакрального факультету Львівської національної академії мистецтв:

Коли я вперше побачила Олині роботи, то подумала, що вона закінчила художню школу, вчиться у нашій Академії. Про те, що переді мною – творіння напівсліпої дівчини з інтернату для дітей з вадами розумового розвитку, яку ніхто ніколи не вчив малювати, навіть подумати не могла… Для мене особисто Оля Ноженко стала відкриттям.

Оля працює як фотоапарат: дуже несподівано «кадрує» подію, компонує нашвидкуруч, ретельно фіксує деталі, волосся, одяг. Вона не вибирає об’єкт зображення, не вигадує композицію, бо бачить її, не «відсіює» персонажів. Якщо бачить поруч Христа дитину, малює її як повноцінного учасника дійства.

Вона не акцентує увагу на комусь одному, в неї нема другорядних персонажів. Можливо, через свою так звану «відсталість» (тобто чистоту) ця дівчина напрочуд точно передає інформацію, яку почула чи побачила, як я кажу, в колі Його друзів… Вона нічого не переінакшує, не інтерпретує, не додає нічого від себе, не прикрашає побаченого. Вона сама – ніби євангелист. Її роботи – прості та зворушливі. І в тому їх феноменальність.

Іноді здається, що Оля перебуває дуже близько до самої події, ніби стає навшпиньки, щоб за головами біблійних персонажів щось побачити, часом ніби за спиною Христа – так вона краще бачить обличчя тих, до кого промовляє Ісус (а на її картинах Він часто промовляє). Вона працює над цікавими темами: «Десять прокажених», «Оздоровлення сухорукого», «Зцілення сліпого», «Зцілення кровоточивої», «Діалог Христа із Сатаною», «Ісус говорить з багатим юнаком». Ісус в Олі завжди говорить, часом навіть поглядом, жестом. Художниця майстерно передає розгубленість апостолів і їх недолугі запитання, захоплення оздоровлених і сум у погляді Христа, який ніби докоряє: «Ви мене знову не зрозуміли». Найбільше мені подобається, як Оля зображає євангелиста Івана. Він у неї якийсь такий простий і щирий виходить, яким був за земного життя. А Олин Христос нагадує мені відоме зображення з містечка Монопелло…

Драперії (складки шовкової тканини) у композиції «Христос і багатий юнак» дівчина виконала білилами, коричневою аквареллю так, що не всі старшокурсники Академії мистецтв справляються! Хоча перед ними таке завдання ставлять вже на старших курсах – не всім воно вдається.

В Олі можна навчитися сакрального ставлення до матеріалу: вона ощадно малює на упакованнях, коробках, не те що студенти Академії мистецтв, які мають всього удосталь. Працює блискавично, бо засихають фарби, не витирає зображення і не відриває руки від паперу: починає малювати в одному куті і закінчує в іншому. До всього цього прошу не забувати: Олю ніхто не вчив малювати!

Вона йде за програмою невидимого Учителя, бо земного у неї не було. Працює за якоюсь спеціальною програмою «небесної» Академії мистецтв, де вчать і анатомії, і перспективи, і рисунку, і символіки кольору, і богослов’я... Понад те дівчина ні на кого не взорується – слухає свій внутрішній голос. І це головне. Тому її неможливо навчити.

Оля просто цілком сповнює своє покликання. Говорячи про неї, згадую євангельську притчу про сіяча і зерно. Дівчина ніби випадково отримала його від Сіяча, але дуже трепетно вирощує в собі. Євангеліє ніби в неї всередині записане, і вона малює його тому, що воно там у неї є. Для мене те, що з нею відбувається, – велике таїнство. Вона – як підсніжник, що проривається навесні до сонця…

Без сумніву, творчість Олі Ноженко – явище. Я не маю відповіді, що це за феномен, але маю підозри, звідки в неї цей дар… Думаю, від Бога. Інакше як пояснити той факт, що ця дівчина заледве бачить і так точно описує євангельські події? На її картинах багато світла, воно – в кожній роботі. Хоча сама художниця в житті мало знала любові…

Кількасот її картин, виконаних гуашшю, тушшю, акварелями, маркерами, гелевими ручками і звичайним олівцем на шматках упаковань, картоні, обгортковому папері – це свідоме чи несвідоме запрошення до діалогу з Христом. Чи почуємо його ми?..

Ірина Березовська, газета "Львівська пошта" - 21 березня 2015 р.