Складається враження, що «екуменізм» і Папа Іван Павло ІІ – поняття однозначні. Екуменічну діяльність Іван Павло ІІ одідичив від Папи Павла VI як наслідок Другого Ватиканського Собору на тлі щораз більшої та швидшої глобалізації. Процеси глобалізації та екуменізму заторкують українські Церкви, переважно києво-візантійської традиції (Греко-Католицьку і Православні). Глобалізація може діяти в ролі каталізатора екуменічних процесів, але не може заступити богослов’я християнських Церков та відповідної їм еклезіології (тобто вчення про спасительну місію Церкви та історію її здійснення).
Метою екуменізму є сопричастя через навернення в дусі Євангелія і зближення християнських спільнот. Сопричастя рівнозначне з церковною єдністю, причому єдність не полягає в однорідності ритуалу чи навіть богослов’я. Її основою є однозгідність щодо доктрини; до того ж, сопричастя завершується довкола Євхаристії – бути в Причасті з Христом і зі всіма у Христі на зразок ранньої Церкви першого тисячоліття. Сопричастя не забулося, але в другому тисячолітті було втрачене відчуття його потреби. Своєю працею Другий Ватиканський Собор нагадав усім зразок єдности ранньої Церкви. Після більш ніж тисячолітнього розділення Церков Декрет про Східні Церкви (Православні і Католицькі) (Orientalium Ecclesiarum) уперше визнав повноту кожної Східної Церкви в її богословській, літургійній та еклезіяльній традиціях. Декрет про Екуменізм (Unitatis Redintegratio) запропонував своєрідний шлях до сопричастя через зближення в дусі взаємної пошани і правди – часом болючої, але необхідної. Завдяки цьому став можливим екуменічний діялог.
На початку свого понтифікату Іван Павло II проголосив виконання рішень Другого Ватиканського Собору своїм пріоритетом. З точки зору сприяння міжцерковному діялогові, на нашу увагу заслуговують два документи Папи Івана Павла II. Його апостольське послання Orientale Lumen («Світло Сходу»), написане для втілення в життя Вселенської Церкви, висвітлює цінності Сходу, а енцикліка Ut Unum Sint («Щоб усі були одно»), яка є повчанням доктринального характеру, запрошує до спільних роздумів над служінням Намісника св. Петра.
Orientale Lumen (2.05.1995) вражає своєю чіткістю. «Знання християнського Сходу, — пише Іван Павло II, — це передусім досвід віри». Однією з перших цінностей Сходу є увага до людей та їхньої культури. Втілення Євангелії в культуру народів та одночасне усвідомлення універсальности Церкви є тонким розумінням П’ятдесятниці. Молитва Сходу асимілює Святе Письмо в різних літургійних відправах. Через літургійне життя і духовність культури Схід бере участь у житті Пресвятої Трійці. Богослов’я обожествлення людини є реальністю духовного формування віруючого. Тут Богородиця є образом Церкви і зразком шляху до небесного Єрусалиму. Особі, яка шукає сенсу свого існування, Схід подає школу самопізнання, пропонує бути людиною вільною і свідомою Христової любови. Чим більше людина пізнає Бога, тим більше стає здатною збагнути Його велике таїнство. У посланні Orientale Lumen Папа Іван Павло II засуджує ривалізацію (тобто конкуренцію) Церков і застерігає перед використанням Церкви як інструмента етнічної ексклюзивности. Він також нагадує всім, що при входженні в католицьке сопричастя Східні Церкви не мали наміру зректися своїх традицій, і знову наголошує, що декрет про Східні Католицькі Церкви зобов’язує їх до вірности східним традиціям. Папа закінчує своє апостольське послання закликом до латинських і східних християн глибше пізнати цінності Сходу, щоб, збагатившись цими знаннями, прямувати назустріч одне одному, а потім – спільною прощею – до єдности.
Енцикліка Ut Unum Sint (25.05.1995) на тлі висловленого в Євангелії Христового бажання присвячена єдності Церков. Вона містить аналіз дотеперішнього досвіду екуменічних зусиль. Папа Іван Павло II згадує, що Папа Іван XXIII був переконаний в існуванні зв’язку між відновленням Церкви та відкритістю до екуменізму. Цю думку Іван Павло II відносить до цілої Церкви – духовенства і мирян. Перелічуючи плоди діялогу, Іван Павло II дає високу оцінку природним дарам Східних Церков, таким, як еклезіологія сестринських Церков, тривалість сопричастя та Вселенські Собори першого тисячоліття. Іван Павло II радить не обмежувати екуменічний діялог виключно доктриною, а анґажувати цілу людину, що послідовно випливає з тексту Orientale Lumen і східного підходу до людини й культури. Апостольська традиція підказує Єпископові Риму служити церковній єдності.
Енцикліка Ut Unum Sint робить питання Петрового служіння папи темою подальшого богословського діялогу та екуменізму.
Обидва документи написані десять років тому й оприлюднені з проміжком у три тижні. Згадки про богослов’я та еклезіологію Сходу в папських повчаннях мають велику цінність, але, попри красномовність документів, у них відсутня конкретизація цих східних дарів в еклезіології католицького сопричастя. Що це таке – католицьке сопричастя? Яким є співвідношення Церков у католицькому сопричасті? Прикладів несумісности з повчанням Святішого Отця, і навіть субординації одних Церков щодо інших, сьогодні не бракує. Передача старовинного собору УГКЦ в Перемишлі латинським монахам була наче нагородою за зламання ними обітниці монашого послуху й упокорення Східної Церкви. Під час візитів Івана ПавлаII на Близький Схід (2000 і 2001 рр. ), де є п’ять діючих патріярхатів, патріярхи двох Східних Католицьких Церков були непомітними, бо не мали тої уваги з боку пресової служби Ватикану, яка відповідала б їхній гідності й сопричастю сестринських Церков. Натомість під час візиту до Єрусалиму в 2000 році увагу було прикуто до архиєпископа Латинської Церкви, якого почесно титулують Патріярхом Єрусалиму. Не більше пощастило Східним Церквам і під час детальної телетрансляції похорону Папи Івана Павла II, коли їх було представлено як «обряди Католицької Церкви» — щось на кшталт резервацій великого католицького світу. Очевидно, лексика применшення – підміна повноти Церкви обрядом – залишається незмінною, і тому підпорядкування, схоже, й надалі залишається орієнтиром Латинської Церкви, що відповідає духові постреформаторської доби, а не декретів Другого Ватиканського Собору. Усвідомлення католицького сопричастя відсутнє як у Ватикані, так і в широких колах, що відають освітою та проводом Латинської Церкви. І це турбує.
Вікарій Мелхітського Патріярха в Єрусалимі, Архиєпископ Луфті Лагам (сьогодні Патріярх ГригорійIII) у 1999 році так прокоментував стан католицького сопричастя у статті «Between East and West: the Ecclesiological Experience of the Melkite Church» (Studi sull’oriente Christiano, 3, 1999): Еклезіологія Східних Церков спирається на автономію патріярхату і його синодального правління, що є еклезіологією сопричастя сестринських Церков. Трактування Сходу в дипломатичній манері не відповідає правдивому сопричастю. Латинська Церква не може претендувати на роль «матері і вчительки» (mater et magistra) для Східних Церков – бо вона є для них сестринською Церквою. Сьогодні Східні Католицькі Церкви є применшеними патріярхатами. На думку Григорія ІІІ, вже настав час покінчити з уявленням про те, що Східні Церкви є спільнотами, що представляють інші обряди Католицької Церкви. Щоб утілити в життя великий почин Папи Івана XXIII, декрети Другого Ватиканського Собору слід тлумачити так, щоб це відповідало еклезіології сопричастя.
Завваги Мелхітського Патріярха Григорія III цілком слушні. Проблема визнання патріярхату УГКЦ підтверджує, що згадані вище послання треба втілювати в життя через еклезіологію вже існуючого сопричастя. Адже за наше самобуття та гідне сопричастя відповідає Українська Греко-Католицька Церква, її провід і вірні, до чого саме й закликають згадані послання Івана Павла II.
Від часу повернення керівництва УГКЦ в Україну мав місце значний прогрес у житті Церкви, що було б неможливим без автентичности сопричастя між проводом Київської Церкви XVI століття і чинними установами Латинської Церкви, які сприяли сопричастю, а особливо без рішень Другого Ватиканського Собору. Чинний патріярший устрій і однозгідність Священного Синоду УГКЦ стосовно визнання патріярхату підтверджує усвідомлення повноцінности нашої києво-візантійської традиції. Певне непорозуміння викликають плутанина й непослідовність у титулуванні Глави Церкви і вживання слів «обряд» і «Церква» як синонімів, якими вони не є. Слова «Церква» і «обряд» не є рівнозначними. Згідно з канонічним правом іще не визнаного патріярхату, Главою Церкви є верховний архиєпископ, що за рівнем відповідальности і гідности дорівнює патріярхові. Тому говоримо до і про Патріярха, а коли цитуємо його офіційні документи, то лише тоді вживаємо термін Верховний Архиєпископ. Це єдині титули, які визначають Главу Східної Церкви. Кардинальство патріярхів Східних Церков є аномалією, яка зводить Церкву до обряду, про що говорив згаданий Патріярх Мелхітів. Кардинальство є структурою єрархії Латинської Церкви і нижчим рангом відносно патріярхів, тому не є предметом особливої гордости для Східних Церков. Вияснення Синодом чи авторитетною науковою інституцією того, як правильно слід титулувати Главу УГКЦ, владнало б замішання, спричинене незнанням, і рівночасно виправило б поширену дезорієнтацію щодо значення повноти Церкви та її єрархічної структури. Правильне визначення нами самими таких основних речей , як Церква та її Глава, поклало б початок правильного розуміння іншими.
Сьогодні справа сопричастя Церков перебуває в ситуації, яка подібна до тієї, що склалася після Ліонського та Флорентійського Соборів, відповідно, у XIII і XV століттях. Контрастні еклезіології – централістична Заходу і сестринська Сходу – як тоді, так і тепер мають діяметрально протилежні спрямування. На відміну від Ліонського й Флорентійського Соборів, Другий Ватиканський Собор поставив сестринську еклезіологію Сходу передумовою церковної віднови і реформ. Попри важливі повчання та історичні зустрічі, Іван Павло II не розвинув здобутків існуючої єдности еклезіологією католицького сопричастя, що є поважним упущенням у його екуменічних зусиллях. Стоячи віч-на-віч перед впливом глобалізації і щораз більшими внутрішніми проблемами Латинської Церкви, Іван Павло II зосередився на централізації, перевершуючи в цьому своїх попередників. Одначе сьогодні ми є свідками того, що глобалізація заохочує людей до призадуми й релігійного відродження. Інститут культури, релігії і світових справ Бостонського університету (Institute of Culture, Religion and World Affairs, Boston University) підтверджує це й подає цікаві приклади зростання євангелістських сект і посилення тих релігій, які злиті з культурою народу. Відповідь на глобалізацію полягає в кращому душпастирюванні, втіленні Євангелії в культуру народу, про що йде мова в посланні Orientale Lumen, а зразком цього є кожна Східна Церква, яка живе згідно зі своєю традицією.
Лише Другий Ватиканський Собор дав правильне висвітлення унії, якою Київська Церква наприкінці XVI століття відновила своє сопричастя з Римським Престолом. Подібно вчинили в добрій вірі й інші Східні Церкви (Мелхітська, Коптська, Ефіопська, Малабарська та інші), і завдяки цьому нині існує католицьке сопричастя, але без зміни чинної еклезіології. Для прикладу візьмімо вибір папи, за який від 1059 року відповідає колегія кардиналів Латинської Церкви. Слуга Божий Митрополит Андрей не був кардиналом, але був Главою УГКЦ. Не він один з-посеред Глав Східних Католицьких Церков не брав участи в папських виборах. В очах багатьох православних (та й інших некатоликів) минулі вибори пап і їхній примат є ексклюзивом Латинської Церкви. Щоб сьогодні знову не розійтися до протилежних еклезіологій – централістичної і сестринської, субординації і сопричастя, — слід завершити досягнуте. Визнання існуючого патріярхату УГКЦ та участь патріярхів у виборі папи силою їхнього статусу, без применшення його до кардинальского рівня, могли б стати першими кроками до цієї мети. Для прикладу, сьогодні, коли примат папи є найбільшою перепоною для екуменізму, еклезіологічне утвердження пошани до патріярхів і їхніх Церков було б конкретним втіленням декретів Другого Ватиканського Собору та апостольских послань.
За часів понтифікату Івана ПавлаII екуменічний діялог поширився від офіційних кіл до неофіційних, які виникали внаслідок зацікавлення, а часом через потребу. Неофіційною, зокрема, була Студійна група Київської Церкви. Вона виникла саме через те, що представники Московського Патріярхату, які брали участь в офіційному католицько-православному діялозі, перекручували факти щодо українських Греко-Католицької та Православної Церков. Праця Студійної групи Київської Церкви уприсутнила нашу участь у цьому діялозі й ефективно спростувала наклепи нещирих екуменістів. Сьогодні ця Група, яка зосереджувала б увагу саме на Київській Церкві, особливо на її діялозі з Римом і Царгородом, потрібна тим більше, бо такі справи, як взаємне пізнання, сопричастя і помісність, неканонічне поглинання Київської Митрополії Московським Патріярхатом, потребують спільного обговорення науковцями-богословами та еклезіологами. Але, крім спеціялістів з екуменізму, для такого обговорення потрібні також миряни й духовенство, які були б ознайомлені з основними питаннями екуменічних дискусій. Енцикліка Ut Unum Sint звертає на це увагу. Щороку у Вашингтоні відбувається екуменічна конференція богословів і науковців Orientale Lumen, яка є відкритою для всіх зацікавлених осіб. Вона дає нагоду багато чого навчитися й стати поінформованим учасником діялогу. В роботі цієї конференції активну участь бере Владика Всеволод (УПЦ, США). Існують також інші можливості.
Сьогодні багато богословів-екуменістів – католиків і православних – визнають, що досвід екуменічного діялогу дає можливість дійти важливих висновків. По-перше, православний Схід і латинський Захід погоджуються щодо доктрин, але інакше їх формулюють і тому себе взаємно доповнюють. По-друге, треба визнати той факт, що сопричастя нарощується з дозріванням діялогу. Це означає, що кожна Церква прийде до сопричастя у свій час. І по-третє, треба продовжувати працю на зближення Церков.
Довголіття понтифікату Папи-прочанина Івана Павла II в пам’яті людей не раз конкурує з популярністю славетної зірки. Якщо, з одного боку, він відзначився у всьому світі особливим духовним проводом, то це значною мірою є заслугою особи та позиції понтифіка. Проте, з іншого боку, рішення Другого Ватиканського Собору залишили більший слід у посланнях Папи, аніж у втіленні їх у життя. Досі не перевершена централізація Латинської Церкви за понтифікату Івана Павла II увійшла в суперечність із напрямними Другого Ватиканського Собору. Крім визнання висновку екуменічного руху про те, що до сопричастя кожна Церква доростатиме своїм шляхом (і на це є конкретні приклади), Іван Павло II не надав існуючому католицькому сопричастю належної еклезіяльної форми. Своїми централістичними заходами Іван Павло II відклав на невизначений термін готовність Латинської Церкви сприйняти існуюче сопричастя. Тому втілення в життя його послання Orientale Lumen та енцикліки Ut Unum Sint стикатиметься з труднощами саме через конкуренцію еклезіологій. Проте обидва документи все-таки зберігають свою важливість. Їхній зміст допомагає з’ясувати, якою має бути кожна Східна Церква (що особливо стосується УГКЦ), а запрошення спільно виробити краще розуміння Петрового служіння відкриває шлях до еклезіології сестринських Церков. І знову нашим обов’язком є працювати, щоб ми стали такою Церквою, якою покликані бути, і зокрема допомогти у творенні сестринської еклезіології Католицької Церкви.
Папа Іван Павло II правильно вказує, що шлях до сопричастя є спільним шляхом для всіх Церков і прощею кожної з них. Свою земну прощу він закінчив. Св. п. Іван Павло II був видатним екуменістом, але справу еклезіології існуючого католицького сопричастя залишив своїм наступникам, нашим Церквам і кожному з нас.