Зазвичай львів’яни і гадки не мають про свої особливі здібності. І відкриваються вони випадково. Приводом може стати невдало припарковане авто, погляд на якийсь елемент декору будівель чи інша нагода.

Випадок, який міг стати нещасним

Наприклад, львів’яни врятували Меркурія. Це така скульптура, що красується на будинку вулиці Січових стрільців. Ніби випадково якось так її врятували. Один з учасників кампанії «Врятувати Меркурія» Остап Малашняк робив сайт для приватної фірми. У фотогалерею треба було світлину саме цього постаменту. Остап подивився, що фігура потребує реставрації. Написав про це у свій блог до Живого журналу. Мовляв, давайте врятуємо Меркурія. Зібралася чималенька група активістів. І тут на етапі підготовки проекту виявилося, що коли б на неї вчасно не звернули уваги, то це могло закінчитися трагедією – Меркурій ледве тримався і міг впасти на голови пішоходів.

– Ми не уявляли, чим це все закінчиться і як це все буде виглядати. Все почалось у травні 2010-го – два з половиною роки тому. Нас було 15-20 чоловік.

Серед активістів опинилося багато людей, що були експертами в тій чи іншій сфері. Остап називає цілу низку імен. Хтось професійно фотографував, малював чи робив сайти. Інший орієнтувався в архітектурі та бюрократичних вимогах для оформлення реставраційної документації. Було багато журналістів.

– Багато людей казали, що з того нічого не буде, бо у всьому винні політики. Але я з тих людей, які «задовбалися» просити про щось владу. Я не буду цього робити ніколи. Треба буде – ми щось зробимо самі. Головне, щоб не заважали.

Упродовж кампанії активісти проводили акції та атракції, щоб зібрати чималеньку суму грошей на порятунок скульптури – близько 150 тис. грн. Окрім пожертв від фізичних осіб, були й великі суми від фірм та організацій. Хронологія події з іменами усіх «винуватців» є на сайті «Врятувати Меркурія».

– Це було дуже складно насправді. Зараз це виглядає так: за два з половиною роки чуваки забабахали таку акцію, подумаєш. Зібралися, скриньки по кав’ярнях і супермаркетах рознесли, поговорили з тим і тим. Це було складно. Але, можливо, не на стільки, як працюють наші люди десь там в Італії на полі. Ми не збирали бульбу і в нас не болів хребет. Часом боліла душа, але це можна зрозуміти.

Що зробиш, вулична магія – справа нелегка, небезпечна і дуже відповідальна.

Ми теж хочемо щось врятувати!

А ще вулична магія передається повітряно-крапельним шляхом і підчепити її дуже легко. Відомий львівський пам’яткоохоронець Андрій Салюк, що підтримує різні ініціативи у сфері збереження архітектури, розповідає.

– Прийшли до мене молоді дівчата і хлопці. Вони подивилися на акцію щодо Меркурія і сказали мені: «Ми теж хочемо щось врятувати!». Коли почули про суми, які потрібні на такі речі, зрозуміли, що важко буде щось таке масштабне реалізувати. Тому вирішили почати з меншого.

Почали. І успішно закінчили. Грошей зібрали близько 7 тисяч грн, але цього вистачило, аби облаштувати протипожежною і протизламною сигналізацією дерев’яну церкву у с. Кліцко Городоцького району, заради якої люди готові були жертвувати життям.

Андрій Салюк і учасник цієї громадської ініціативи Володимир Турчин розповідають, що церква вже горіла. І, на відміну від випадків, коли всім начхати, тут за свій храм люди ледь не в саме пекло вогню кидалися, аби загасити пожежу. Тож пам’ятку кінця XVII століття вдалося врятувати – обгорів лише приділ. Село бідне і, попри пожежу, облаштувати храм необхідними засобами безпеки люди змоги не мали.

Але бажання «теж когось врятувати» об’єднало зусилля молоді з кількох громадських організацій, просто небайдужих. Вони організували вертеп і за два дні наколядували потрібну суму грошей.

Володя Турчин розповідає:

– Наші дерев’яні церкви – це символ нашої автентичності. Ми знали, що за часів незалежності церкви спалахують, як свічки – дуже багато ми втратили за останні 20 років. Тож вирішили допомогти зі встановленням протипожежної і протизламної сигналізації.

Володя каже, що у Львівській області є 800 дерев’яних церков і сигналізація мала б бути всюди, але лишень в кожній десятій дійсно встановлена. Статистика є невтішною. У с.Кліцко допомога львів’ян неабияк розчулила місцевих. Після того, як їм подарували сигналізацію, вони всерйоз зайнялися реставрацією та відновленням пам’ятки. А молодь й надалі планує оснащувати засобами безпеки такі церкви.

Салюк каже, що іноді складно врятувати цілий світ. Але можна зберегти якісь невеликі та дуже гарні його часточки.

Щоб спрацювала магія, достатньо трохи роздратуватись

Часом буває також, що львів’яни застосовують свою магію не для того, щоб зберігати щось добре, а щоб здолати потворне. Як от паркування авто в місті всюди, де тільки не можна. Рух проти такого паскудного явища виник цього року і став відомий під назвою «Дайте пройти!».

Учасник цього руху Отар Довженко розповідає:

– Я багато гуляю з дитиною. Коли доводилося багато ходити з візочком, то це виглядало так. Ти йдеш по вулиці і тобі не лишається нічого, як виходити на дорогу під колеса авто і наражати себе та дитину на небезпеку. На тротуарах всюди – припарковані авто! Мене це дратувало щодня. І я якось написав у Facebook про свої переживання.

Несподівано для нього цей запис викликав сильний резонанс – не одного Отара це дратувало. Тож люди створили ініціативу і почали воювати з машинами за міський простір. Щоб не вигадувати велосипед, запозичили російський досвід – там теж водії «бикували» у такий спосіб. Активісти руху зверталися до державних інстанцій та приватних установ, розклеювали наліпки на авто «Мені плювати на всіх – паркуюсь, де хочу!». Навіть частково обгородили тротуари стовпцями. І сталося диво – міськрада підтримала ініціативу.

Отар Довженко:

– Ми вернули цю тему спочатку у порядок денний ЗМІ, а потім у порядок денний міської влади. Я вважаю, що ті стовпчики, які ставляться зараз, – це результат нашої діяльності. Навряд чи вони б з’явилися самі, адже ми десятиліттями раніше жили без них.

У цьому випадку дуже велику роль зіграли журналісти, що водночас були також активістами руху. Інформацію про ініціативу і все, що роблять її учасники, миттєво підхоплювали і поширювали. Заплющувати очі на проблему вже не було змоги.

На вул. Вороного активісти узагалі самі встановили обгородження власними силами. Один стовпчик коштував близько 100 грн. Звісно, були свої нюанси. Треба було якісь документи на проект, дозволи. Але учасники скинулися, зібрали потрібну суму, знайшли підрядника і це зробили. Звісно, проблему ще не вирішено. Але «хіба хтось казав тобі, що буде легко»?

Хтось хапає зірки з неба, а хтось – ідеї з повітря

Ще одна добра подія, що сталася цього року – поява альтернативної сцени для театральних експериментів. Театрознавець Вікторія Швидко розповідає, що з цією ідеєю львівські актори і режисери ходили вже давно. Навіть приміщення було. Але одного разу склались обставини, зійшлися комети, карти лягли і мрія стала реальністю.

– До фестивалю «Драма.UA – 2012» організатори і Перший український театр для дітей та юнацтва вирішили відкрити сцену. Знайшлося приміщення, яке було сміттєзвалищем. Але коли його вичистили, зрозуміли, що воно цілком може бути альтернативною сценою. І почалися роботи над тим, щоб сцена стала придатною для використання.

Йшлося про те, що сцена належить театру. Але молоді режисери, які є у Львові, або приїжджі групи, які захочуть робити там читання, вистави, перформанси – для них не будуть зачинені двері. Це місце, куди ти можеш прийти зі своїм експериментом.

Директор театру організаторів фестивалю підтримав. Він поміг з одним, активісти доклали свої зусилля. І сцена запрацювала. Тут, звісно, ще багато усього потрібно доробляти. Але початок є.

Вікторія Швидко:

– Сам факт, що його розчистили, відкрили дає змогу шукати на це фінанси. Це і нам добре, і театру вигідно, тому що вони потребують такого маленького камерного приміщення. Нам приємно, що ми причетні до цього.

Про це приміщення давно всі знали, просто не було ініціативи, яка могла би це усе розворушити. Навіть студенти-актори, які були прикріплені при цьому театрі, говорили, що є це місце і що воно дуже потрібне. Але тут були старі куліси, декорації, купа будівельного сміття, залишки деревини і мішки з цементом. Аби все це організувати і розчистити, довелося затратити близько п’яти місяців. Оббігати інстанції, знайти робітників і машини для вивозу непотребу.

– Але це очевидно, що завжди є дуже багато перешкод для того, щоб робити добру справу, – каже театрознавець і співучасниця цього заходу.

Робили це все учасники фестивалю, друзі і товариші друзів. Спочатку керівництво театру вивезло звідти найбільш громіздкі елементи. Потім зібралося близько тридцяти людей і вони впродовж дня облаштовували це приміщення. А потім сцена відкрилася і запрацювала за призначенням.

– Те, що сцена відкрилася, це ще навіть не початок. Так, інтерлюдія чи інтермедія якась. Там потрібна звукоізоляція, двері, заходи з техніки безпеки. Але на це потрібно, знову ж таки, гроші та ініціатива. Ми вклали те, що змогли. На більше поки нас не вистачає. Тож це залишається вже за театром чи за іншими активістами, які ще знайдуться.

Як Центральний парк у Нью-Йорку

Життя іде. Закінчуються одні ініціативи і починаються інші. От, наприклад, зараз львів’яни збираються навколо мрії відновити і впорядкувати Горіховий гай – парк з озерами в одному з міських районів.

Знову все почалося з малого. Розповідає Ростислав Чайка:

– Я бігаю зранку і якось на пробіжці навколо озера в Горіховому гаю побачив, у якому воно стані. Те саме навколишня територія. І мені захотілося, щоб у нас у Львові було якесь таке місце, як Центральний парк у Нью-Йорку. Там також є озера, є доріжки, гарно облаштовані для пробіжок. Я про це написав у Facebook і одразу відгукнулися декілька людей. Зараз ми збираємо ще актив тих, яким це цікаво і які до цього небайдужі. Організовуємося через групу у Facebook.

Львів’яни ходять щодня у свої офіси, сваряться з телевізором, думають про хліб на щодень. Але водночас воюють за облаштування велодоріжок (як от Асоціація велосипедистів Львова, до складу якої входить багато програмістів), озвучують літературу для сліпих дітей (недавно стартував такий проект), прибирають у рекреаційних зонах, волонтерять на різних акціях. Чаклують над міським простором. Мають такі надздібності всі-всі, лишень поки що не здогадуються.

Василина Думан, 
спеціально для IA ZIK

http://zik.ua/ua/news/2012/12/03/381797