Засновниками Мирянського руху за єдність Церков в Україні, що діє з благословення Глав УПЦ КП та УГКЦ, стали Святослав Варення (УПЦ КП), Ярослава Музиченко (УАПЦ), Михайло Дем’янюк (УГКЦ) з Києва та Мирослав Данилків (УГКЦ) зі Львова. Серед його учасників є вірні УПЦ (МП), долучаються вірні протестантських Церков, усі, хто ставить собі за мету досягнення єдності, проявляючи істинно християнські прагнення любові до ближнього. Рух має за мету досягти того, щоб майдан коло головного духовного центру України – собору Святої Софії став справжнім „духовним Майданом” країни. Для цього й збираються вони тут 13-го числа кожного місяця. Нинішня зустріч, 25-а за рахунком, стала й відзначенням другої річниці постання Руху.
Цього разу учасники Мирянського руху за єдність Церков – понад сотня осіб, що з’їхалися з усіх кутків України, відслужили на Софійському майдані столиці, поруч з могилою Патріарха Володимира (Романюка) Акафіст Покрову Пресвятої Богородиці та проказали молитву за єдність Церков в Україні. Зустріч, якою було відзначено другу річницю Руху, продовжилася в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара», що поруч з Києво-Печерською Лаврою. Проведення зустрічі у залі музею, в оточенні вишуканих зразків народного мистецтва і побуту з усіх регіонів України, надало їй особливої атмосфери.
Представники молитовного руху, що об’єднує вірних усіх трьох українських Православних Церков та Греко-Католицької Церкви з Києва, Львова, Харкова, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Луцька, Івано-Франківська, Стрия розповіли про стан осередків та заходи, які вони проводять. Учасники вирішили організувати влітку спільну мандрівку до Криворівні Івано-Франківської обл., де діє місцевий осередок на чолі з о. Іваном Рибаруком (УПЦ КП).
Центральним пунктом програми, спрямованим на підвищення поінформованості учасників Руху щодо інших ініціатив, спрямованих на досягнення високої мети Єдності Церкви, стала доповідь «Студійна група Київської Церкви: історія, головні здобутки, перспективи», яку виголосив, представляючи Інститут екуменічних студій Українського католицького університету, автор цього матеріалу, редактор довідково-пізнавальної інформації РІСУ Тарас Гринчишин.
Згадана Група, що діяла у 1992-1996 роках, стала першою серйозною спробою академічного екуменічного діалогу поміж українськими Церквами – Греко-Католицькою та Православними (що на той час увійшли до складу Константинопольського Патріархату) – УПЦ в США та УПЦ в Канаді. Попри товариський дух зібрань, майже відразу виявилися й певні розбіжності щодо вирішення основного питання, над яким зосереджувала ся робота Групи: „Чи може УГКЦ поновити сопричастя з Константинополем, не пориваючи його з Римом?” І якщо більшість греко-католиків та єпископ УПЦ в США Всеволод (Майданський) були певні, що так, то решта учасників з православної сторони не були так оптимістичними щодо цього. Окрім того, провівши сім зустрічей у містах Оксфорд ((Великобританія), Стемфорд (США, двічі), Оттава (Канада), Шевтонь (Бельгія), Рим (Італія) та Стамбул (Туреччина) та маючи за учасників (з православного боку) лише представників діаспори та іноземців, Група так і не зуміла втілити намір провести зустріч в Україні за участю місцевих Православних Церков.
На сьогодні СГКЦ не діє вже одинадцять років, проте рішення про її розпуск ніколи не приймалося. Певним наступником Групи у цій роботі можна вважати нинішнє Українське Християнське Академічне Товариство (УХАТ), що гуртує науковців з різних конфесій та академічних інституцій власне України – з Києва, Харкова, Львова тощо. Товариство не можна вважати прямим спадкоємцем Групи, оскільки ґрунтується і діє воно на дещо інших засадах, проте усі зусилля у цьому напрямку мають свою вагу і значення.
Слід, до речі, завважити, що не для всіх учасників згаданої зустрічі Мирянського руху, особливо простих людей „з провінції”, звиклих до звичайної спільної молитви, самозрозумілими й очевидними є спроби дискутувати проблеми церковної єдності, висуваючи аргументи як „за”, так і „проти”. Навіть сама розповідь про це після виступів активістів, викликала певне несприйняття декого з них. Більшість, проте, сприйняла цю лекцію як належне і, сподіваюсь, поглибила свої знання.
Обидві ініціативи – як академічну, так і мирянську – слід вважати виразниками двох основних напрямів екуменічного руху – «діалогу Правди» і «діалогу Любові». Досвід останньої зустрічі це свідчить про нагальну потребу їх подальшої інтеграції.