Криза стабільності та ідея Європи сьогодні

Жерар Деланті

Університет Сассекса, Брайтон, Великобританія

під час відкриття 15-го Екуменічного соціального тижня "Мандрівна ідентичність: осмислення сенсів та цінностей"

З часу Російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року та війни, яка розпочалася як наслідок, ідея Європи знову жваво обговорюється. Формування та ідентичність Європи впродовж історії були тісно пов’язані з наслідками війни та спробами встановити мир. З 1945 року існує загальне погодження, що якщо Європа виступає за щось, то це за мир. В даний момент загальновизнаним є той факт, що ідентичність Європи не базується на фундаментальних принципах, які гарантують єдність всупереч її різноманітності, і в її культурі немає нічого особливо унікального чи виняткового. Її ідентичність обов’язково заперечується і є продуктом будь-якого значення, яке їй надали європейці. Одним із таких значень є нормативна цінність миру. Але що це означає? Що означає посилатися на поняття миру як основної цінності європейської інтеграції?

Безумовно, період з 1945 року був періодом надзвичайного миру в Європі в цілому. Проект європейської інтеграції від моменту його започаткування в 1950-х роках до сучасного Європейського Союзу можна розглядати як побудований на вірі в необхідність встановлення тривалого миру в Європі. Це був проект, керований елітою, який був продуктом далекоглядних лідерів, які прагнули створити умови для тривалого миру між Німеччиною та Францією, країнами, які тричі воювали одна з одною з 1870 року. Також не може бути сумніву, що відносний успіх цього прагнення до миру був пов’язаний із розвитком демократії та процвітанням. Зараз, хоча я не думаю, що це потрібно ставити під сумнів, поняття Європи як мирного проекту має бути переоцінено. Це тому, що більше не існують передумови, на яких він був побудований.

Можна стверджувати, що теперішня ситуація, коли найбільша країна Європи зазнала вторгнення експансіоністської супердержави, є винятком, подібно до війни в колишній Югославії в 1990-х роках. Я вважаю, що це неправильний підхід. Це означало б виключити занадто багато, так само як неспроможність Європи втрутитися, щоб зупинити геноцид у Сребрениці в 1992 році та її пізнішу неадекватну реакцію на війну в Косово в 1999 році. Наратив, який став легітимним міфом про європейську інтеграцію прогресивного миру необхідно переглянути, щоб врахувати не лише поточну ситуацію, а й структурні умови кожної можливості миру, які після 1945 року значною мірою базувалися на економічній та політичній співпраці.

Озираючись на минулі 70 років або раніше, ми можемо побачити, що відносний мир, який встановився в Європі, став можливим завдяки системі економічної та політичної стабільності, якої більше не існує, яка повільно загинула протягом останніх двох десятиліть. Багато в чому фундаментальні прагнення післявоєнного проекту європейської інтеграції були реалізовані. Сучасна геополітична криза – це криза стабільності. Отже, звідси і назва моєї розмови.

Період після 1945 року справді був періодом миру, але більшою мірою періодом стабільності. Ми не повинні плутати стабільність з миром. Умови післявоєнного миру стали можливими завдяки новому виду війни, а саме холодній війні та володінню ядерною зброєю двома наддержавами. Мир, який було встановлено, був фальшивим, як стверджували багато критиків, такі як Е.П. Томпсон та Герберт Маркузе, які також зазначали, що мир, який встановила холодна війна, уможливив боротьбу за контроль над «Третім світом», де точилася справжня війна. У цей період, коли США та СРСР намагалися взяти під свій контроль Третій світ, багато європейських держав активно вели війни за збереження своїх колоніальних володінь, а деякі з них у цей період запровадили диктаторський режим. Римський договір був підписаний під час Алжирської війни. Немає сенсу називати Іспанію мирною під диктатурою Франко. Відсутність війни часто була тиранією та терором. Мир також має бути справедливим.

Мир у Європі було забезпечено ціною великих обмежень демократії, що призвело до повсюдної кризи легітимації в 1970-х роках. Цей мир був можливий лише через баланс між капіталізмом і демократією, баланс, який нині порушився внаслідок кризи неолібералізму та майже повсюдного зростання радикального правого націоналізму. Я думаю, що цю ситуацію можна розглядати як кризу стабільності, яка тепер також поширюється на сумнів щодо самого ЄС, що відображено в монументальній катастрофі Brexit. Але нинішня нестабільність виходить за рамки цих рухів і охоплює екологічну кризу, і давайте не забувати про пандемію Covid. Війна в Україні переплітається з енергетичною та продовольчою кризою.

З цих причин, я вважаю нам потрібно переосмислити ідею Європи як мирного проекту, не відкинути цю ідею, а поставити їй іншу основу. Примирення, досягнуте між Францією та Німеччиною та між Польщею та Німеччиною, було одним із великих досягнень попереднього століття, як і проект європейської інтеграції. Але оскільки пам’ять про війну відходить у минуле та стає неправдоподібною нова війна між державами-засновниками ЄС, необхідно знайти нове обґрунтування. Ми не можемо припустити існування ендогенної сталості «мирної Європи».

Іммануїл Кант у своїй книзі «Вічний мир» 1795 року стверджував, що мир має бути постійним, тобто вічним. Договори між державами забезпечують свого роду мир, який залежить від договору. Що потрібно створити, стверджував він, так це вічний мир, який не залежить від надзвичайно умовного характеру договорів. Створення тривалого миру вимагає фундаментальної трансформації політичної спільноти. Тепер деякі відповіді, які знайшов Кант, не дуже корисні для нас сьогодні (він вважав демократію деспотичною), але його аргумент на користь того, що він назвав правом гостинності та нового космополітичного права, яке виходить за рамки міжнародних договорів, продовжує бути актуальним.

Багато в чому війна в Україні ставить під сумнів життєздатність космополітизму. Росія стоїть на лещатах патологічного ультранаціоналізму, який був закликом до білого супрематичного націоналізму в США; Європа не змогла вирішити деякі зі своїх найнагальніших проблем, які також загострилися через відродження ксенофобського націоналізму. Але, як я бачу це, космополітизм не є умовою нульової суми, наявною чи відсутньою; це не просто ідеал і не реальність, яку заперечує антикосмополітизм; це скоріше стан, який різною мірою присутній і є продуктом процесу навчання в Європі з 1945 року, коли відбулася миролюбна орієнтація в поєднанні з демократизацією. Цей процес навчання є незавершеним, але він розпочався, незважаючи на обмеження, накладені на нього структурними умовами, про які я згадав. У Росії також за часів Горбачова він тривав короткий період, але скоротився і, на жаль, ймовірно, повністю провалився. Але існує багато доказів того, що в інших місцях такий процес навчання мав місце, як, наприклад, Угода Страсної п’ятниці в Північній Ірландії в 1998 році; припинення збройної боротьби сепаратистськими націоналістичними рухами, такими як ЕТА; мирне вирішення кіпрського конфлікту тощо.

Хоча я вірю, що мир в Україні зрештою переможе, він не гарантований. Його потрібно відстоювати. Тому також політичну ситуацію в Україні важливо розуміти для Європи в цілому. Війна і тиранія були важливою частиною європейської історії, але так само був опір тиранії та війні. Повстання в Києві в листопаді 2013 року, так зване «Повстання Євромайдану» проти придушення Угоди про асоціацію з ЄС, слід розглядати в ширшому контексті повстання 1989/90 років у Центральній і Східній Європі та інших країнах, наприклад, протести в європейських містах проти катастрофічної війни в Іраку в лютому 2003 року. Деякі з цих протестів не мали успіху: у 2014 році Росія вторглася та захопила Крим; війна в Іраку тривала, незважаючи на масовий спротив європейської громадськості. Але урок історії полягає в тому, що опір тиранії зрештою дає результати, навіть якщо ці результати недоступні тим, хто за них боровся. Повстання, які призвели до кінця радянського домінування в Центральній і Східній Європі, справді досягли принаймні деяких своїх цілей, і поки що українська стійкість проти грізного ворога демонструє вражаючі результати.

Прикрий парадокс миру полягає в тому, що іноді для його захисту потрібні військові дії. Це скрутне становище, яке ми маємо сьогодні. НАТО набуло нової актуальності, але, на мій погляд, альянс може відігравати певну роль, лише якщо, по-перше, він є повністю оборонною організацією (я вважаю, що це добре продемонстровано його успішним втручанням у війну в Косово). Апетиту до війни проти Росії сьогодні немає. По-друге, Європа має стверджувати власну ідентичність, а не підпорядковуватися США. Широка підтримка України в Європі є принаймні одним із проявів нового виду європейської ідентичності, що живиться усвідомленням взаємопов’язаності європейських націй. Це узгоджується з важливою характеристикою космополітизму, а саме співчуттям до тих, хто страждає.

У різних публікаціях я стверджував, що сьогоднішня Європа є «постзахідною» в тому сенсі, що вона більше не визначається контекстом холодної війни, коли вона була значною мірою сформована центральними західними державами, які були союзниками США[1]. З 1989 року Європа була переосмислена таким чином, що охоплювала ширше розмаїття цивілізацій, які становили її історію. Це те, що я назвав «міжцивілізаційною констеляцією», включає відношення до Росії, як і візантійську, єврейську, мусульманську спадщину. Термін передає сенс численних і переплетених цивілізацій, на відміну від єдиного і тепер дискредитованого поняття «Західна цивілізація» та її сучасний наступник «Захід». Натхненний використанням терміну Т.В. Адорно, поняття сузір’я, передбачає модель, яка не підкріплена фіксованою чи об’єктивною структурою.

Із розширенням цивілізаційного розмаїття Європи після закінчення холодної війни та розширенням ЄС, неминуче стає менше певності щодо єдності Європи. Відсутність впевненості сама по собі не повинна бути джерелом невпевненості та відповідного страху, який живить невизначеність. Але в поєднанні з кризою стабільності створюються умови для почуття незахищеності, яке легко виражається у ворожості, а не, як сказав Кант, у гостинності.

Подяка

Я б хотів висловити слова вдячності організаторам конференції за запрошення виголосити доповідь під час цієї конференції, а також Фонду Конрада Аденауера за організацію моєї поїздки до Львова.

Про автора

Жерар Деланті — професор-емерит соціології та соціально-політичної думки, Університет Сассекса, Великобританія. В даний момент він є гостьовим професором в Східнокитайському педагогічному університеті в місті Шанхай.Серед його книг: “Ідея Європи: ідея, ідентичність, реальність” (1995), Космополітична уява (2009), Формації Європейської модерності, ІІ видання (2019), Європейська спадщина (2018), Критична теорія та соціальна трансформація (2021) та (спільно з Нілом Гарісом) Капіталізм та його критики (2023).

Імейл: g.delanty@sussex.ac.uk

[1] Формації Європейської Модерності, 2евидання, Палгрейв (2019).