Мови

 

Єдина людина, яку ти можеш змінити, – ти сам!

2020-01-29 13:30

Спільний проект Інституту екуменічних студій УКУ та Міжнародної федерації «Лярш» – річна сертифікатна програма «Медико-психологічний і соціальний супровід людей з особливими потребами» триває вже 10 років. 8 лютого 2020 року відбудеться святкування ювілею програми МПСС у конференц-залі Філософсько-богословського факультету УКУ (початок об 11 год), на ньому зберуться не лише цьогорічні випускники програми, але й слухачі минулих років та викладачі. З нагоди ювілею я вирішила поспілкуватись з тими, хто був на початках заснування Проекту. У цьому номері в інтерв’ю із минулим керівником програми пані Оксаною Винярською пропонуємо дізнатись, як усе починалось.

 – Розкажіть, будь ласка, як і коли зародилась ідея функціонування програми і як Ви долучилися до цього?

– Ідеї народжуються cпочатку в головах людей. У нашому випадку був запит від українського Ляршу до міжнародного Ляршу – виникла потреба формації для асистентів. Тоді Лярш в Україні робив перші кроки. Зеня Кушпета звернулась до Антуана Аржаковського. Вони зустрілися у Франції разом з Мішель Дормаль на той час керівником французької школи для асистентів Ляршу. Світ – це приватні стосунки. Тож у приватній розмові трьох заангажованих людей, очевидно, і виникла така ідея. Розпочався невидимий процес створення програми; скільки це тривало, невідомо, та в результаті Мішель Дормаль приїхала до України. Зеня покликала мене на зустріч, мовляв, приїхала одна пані з Франції, з Ляршу,і хоче поспілкуватись. На той час я працювала в НРЦ «Джерело» у відділі супроводу батьків «Раннє втручання». Отже, спільна тематика, цікаво.

Зеня для мене авторитет, тому я охоче пішла на зустріч. Тоді й познайомилась з Іриною Роговською, вона перекладала; хто міг тоді знати, що ця зустріч стане початком нашої співпраці – Ірини, Мішель і мене. Наша перша розмова була досить тривалою. Мішель розповідала про свій майже тридцятирічний досвід роботи в Лярші, я – про свою роботу у відділі «Раннє втручання»; Зеня до сліз зворушувалась, а Ірина невтомно перекладала; говорили про людей з інвалідністю, ставлення до них… Мішель тоді сказала для мене важливі слова, я їх передаю, як послання: «…щоби, миючи стару людину чи людину немічну, ми пам’ятали, що торкаємось до тіла, а не миємо посуд». Ось квінтесенція нашої розмови, зрештою, і програми.

Протягом двох років тривала підготовка до запуску програми. Мішель приїжджала двічі на рік і проводила семінари для майбутніх викладачів. Її семінари були, як магія відкривали якусь окрему частинку програми. Ми не знали, як саме ідея буде втілена, але дуже довіряли Мішель, а вона довіряла нам, нашому українському досвіду. Мені запропонували стати педагогічним директором програми. Я вагалась, було страшно – боялась відповідальности, бо не мала досвіду. Мене підтримала моя добра приятелька Олена Добродняк, системний сімейний психотерапевт, яка згодом стала викладачем програми і віддано, попри дуже велике завантаження, залишається в ній дотепер. Ірина Роговська розділила зі мною відповідальність; ми запросили потужну команду фахівців, і програма стартувала.

Чи були певні труднощі зі стартом та надалі, набором студентів?

– Труднощів не було. Якось так усе послідовно і природно складалося… У нас був добрий супровід Мішель працювала у міжнародному Лярші і мала багаторічний досвід роботи програми для асистентів Ляршу. Перших шість років, тобто шість випусків, Мішель залишалась нашим супервізором, професійним і чуйним. Для мене її приїзди двічі на рік були – без перебільшення подією. Я стільки від неї навчилася! Мішель для мене є втіленням доброзичливости та гідної простоти в стосунках з людьми. Вона дуже конгруентна особистість. Її перший семінар про доброзичливість мав АГА-ефект, думаю, не лише для мене… Доброзичливість як життєва цінність… Три семінари по три години: доброзичливість до себе, до іншого, в спільноті. Коли ми отримали програму модулів, цю ідею я сприйняла як помилку; можливо, хтось переплутав сторінку, може, вона з якоїсь іншої програми. Навіть думати було незвично… А зараз, через 10 років, ідея доброзичливости стала такою простою, такою нашою… А щодо проблем зі знаходженням студентів, то їх теж не було ні спочатку, ні зараз. Люди самі знаходились. Такі барвисті, такі неймовірні – що не один, то особистість.

Мабуть, програма особлива ще й тому, що справді люди… наче з одного тіста зліплені однодумці; через подібні окуляри на світ дивляться. На зміну Мішель супервізором прийшла Джейн Лянглє; після мене координатором стала Юля Бойко, але це жодним чином не порушило програму, а лише додало нових ідей, нових сил, свіжого повітря.

–  Чому для Вас програма така близька? Що для Вас означають люди з особливими потребами?

–  МПСС – унікальна програма, тому що з людьми відбуваються метаморфози. Це – формація. У ній дуже багато справжнього життя. Ця програма про стосунки і про те, що вони первинні. Про зміст життя, про присутність і відповідальність. Про любов і вдячність. Ціль програми – формувати людину, духовно здорову, яка дбає про свою гідність. Така людина не буде ставитися до людей з особливими потребами, як до неживих предметів, не буде «мити немічну людину, як посуд». Бо не можна вважати себе гідною людиною, не дбаючи про гідність іншого. Часом собі думаю, яким би було моє життя, якби не програма? Мабуть, дуже збідненим. На програмі ми стаємо посланцями миру і єдности між людьми. Це не пафос. Так є. Уявляєте, скільки таких посланців уже пішло в світ за 10 років? Кола по воді розбігаються…

А щодо людей з особливими потребами… що вони для мене означають? Хіба те, що кожна людина – таємниця і що треба багато думати про смиренність, аби до неї бодай наблизитись.

Розкажіть ширше про команду викладачів.

– Різні теми семінару потребують різних викладачів. Тому в команді є лікарі, психотерапевти і психологи, священники, досвідчені батьки дітей з інвалідністю, колишній військовий льотчик – людина з інвалідністю після поранення, координатор асистентів з Ляршу, танцеруховий терапевт, реабілітологи. У перші роки програми з нами були викладачі Національного університету «Львівська політехніка». Програма складається з дев’яти модулів, що охоплюють розвиток людини від народження до смерті. Кожної людини – з інвалідністю чи без неї. Усі народжуються і помирають.

–  Що Ви хочете донести до кожного студента програми?

–  Мені би хотілося багато донести… А чи донесу?... Наприклад, що нелегко усвідомити, що не можемо змінити жодної людини, окрім себе. Я вже в це вірю і про це говорю.

Пані Оксано, Ви працюєте вже 7 років на програмі. Поділіться випадком, який варто донести читачам.

–  Кожний учасник кожного року – то окремий випадок, окрема історія, окрема книжка. І для мене найважливіше – зміни, які відбуваються протягом року. Життя – це постійні зміни; і коли є така талановито складена програма, що створює сприятливі обставини – спілкування в колі і слухання іншого, багато нової інформації та нової форми засвоєння матеріалу (теорія, інтерактивне спілкування в колі), 300 годин практичних і можливість відреаговування, присутність координатора на кожному семінарі то зміни відбуваються, позитивно формуючи особу, а не деформуючи її. А все, що відбувається протягом навчання, має своє значення і є взаємопоєднаним. Усе має своє значення – не уявляю, наприклад, нашої програми деінде, ніж в УКУ. В будь-яких інших стінах їй би було холодно.

Залиште Ваше побажання для тих, хто був випускником і для тих, хто може прийти вчитися.

– Шануймо життя – своє і чуже – і дякуймо Богові.

Підготувала Наталія Байда

Передрук з інтернет-видання "Духовність": http://dukhovnist.in.ua/uk/nevydymi-peremohy/2092-yedyna-liudyna-iaku-ty-mozhesh-zminyty-ty-sam