Мови

 

Французьке літо. Досвід волонтерства у Ля Салетт

2017-11-17 11:45

Щороку Інститут екуменічних студій відправляє студентів на волонтерство у Францію, у санктуарій Ля Салетт. Про місяць у французьких Альпах, подорожі автостопом та свій інтернаціональний досвід розказала студентка шостого курсу Школи журналістики УКУ Дар’я Проказа.

 

 «Цього року – Франція. Все. Досить мріяти. Треба їхати!» - думала я на початку навчання в УКУ. Я, студентка першого курсу Школи Журналістики УКУ, вже як три роки безуспішно намагалася вивчити французьку.  Мовні курси, відеоуроки, книжки та ігри. І все-таки без реальної практики заговорити було неможливо. А тут вступаю lj УКУ і на курсах мови мені викладачка каже: «Я відправляю студентів у Ля Салетт на волонтерство».

«Ля Са… що?» - перепитую здивовано.

«Ля Салетт. Це паломницький храм у Альпах, -  пояснюють мені. – На початку другого семестру будемо відбирати студентів на цю програму. Якщо ще схочеш, то подавайся».

Так ось. Я захотіла. І дитяча мрія доїхати до Франції здiйснилася.

 

Ви звідки? З України? О, Шевченко!

Восьма ранку. Я втомлена й не знаю, як купити квиток на метро. Позаду безсонна ніч в аеропорту Катовіце та ранковий літак до Парижу. Тут, у віконці Information, сидить люб’язний чоловік і радісно каже, що знає українського Шевченка. Я ввічливо кажу: «Yes, thank you» та йду далі. Він навряд має на увазі Тараса Шевченка. Футбол у Франції явно популярніший за українську поезію дев’ятнадцятого століття.

Говорити французькою, навіть коли ти її вчив періодично декілька років, дуже складно. Вимова, акцент, потреба раптом з’єднати знайомі слова у речення і заговорити. Потім ще й розуміти. Тому перший тиждень подорожі я користувалася англійською. А згодом – ще й польською, російською, українською, французькою й трохи італійською. Але то вже буде в горах. А поки я у Парижі. Нарешті бачу Ейфелеву вежу, слухаю орган у Нотр-Дамі де Парі й уявляю, як тут жив Горбун зі своїм коханням до Есмеральди. Йду фотографувати людей на вулицях, захоплено дивлюся на архітектуру та довго стою біля мумій та саркофагів у Луврі.

Далі подорож до невідомого ще Ля Салетт. Що то буде? Що за місяць на мене чекає? Про це роздумую, поки їду до Ліону, потім через старовинне містечко Шамбері у Гренобль. Пригоди, складнощі з квитками та довга дорога втомлюють. Компенсують все вузькі старовинні вулички французьких міст, ринки повні вина, сирів та фруктів, а також пекарні або Boulangerie, що вже з п’ятої ранку починають пекти круасани та багети.

«Excusez-moi! Parlez-vous anglais?» - я намагаюся говорити французькою найпростіші фрази. Без них ніяк: не всі знають англійською. Я вже у селищі Корп, що стоїть на дорозі La Route Napoléon. Тут колись їхав сам Наполеон, а тепер тут їду я. І стою зовсім поруч із будинком, де він місяць жив. Трохи згодом я мало не заночую в тому будинку, а поки моє завдання дістатися до Ля Салетт. Звідси, від Корпу треба ще п’ятнадцять кілометрів їхати вгору. Вечоріє. Питаю у місцевих, як дістатися до храму Ля Салетт, і люб’язні перехожі саджають мене на останній автобус. Тут їдуть й інші волонтери. Наш місяць розпочато.

 

 

Говори до мене французькою

Найпрекрасніше, через що варте їхати у Ля Салетт, це природа. Поки підіймаєшся крутими схилами до храму, то відкриваються неймовірні види на невеличке селище, голубі як небо озера, ліси й височенні гори. Тут, у Альпах, у 1846 році дітям-пастушкам з’явилася діва Марія. Згодом на цьому місці побудували базиліку й паломницький центр, куди великими автобусами майже цілий рік везуть вірян на паломництво. Першого серпня подібним автобусом везли з пів сотні нових волонтерів.

Великий храм Ля Салетт, що стоїть на висоті у дві тисячі метрів, приймає щодня декілька сотень пілігрімів. Це переважно немолоді французи, або ж туристи з Італії, Іспанії, Польщі, Індонезії чи з Африки. Духовним життям Ля Салетт цього літа опікувалися сестри з Мадагаскару й отці з Польщі та Філіппін. Світське життя – за волонтерами.

Молодь з усього світу їде до Ля Салетт. Витрати на дорогу повертають, а житло й харчування – безкоштовне. Мене та інших волонтерів уже на другий день розселили до власних кімнат. Хтось жив вдвох-втрьох, а я вперше за три роки життя в гуртожитках, отримала власні маленькі та затишні покої. Працювати мене розподілили до сервісу «Пастораль».

«Що то за Пастораль?» - думалося мені. Першого ж дня я оббігала усіх можливих робітників паломницького центру у спробі зрозуміти, що маю робити. З іншими волонтерами було зрозуміло. «Кімнати» прибирають кімнати. «Ресторан» працює у ресторані. «Кухня» готує на кухні. «Мийка» миє посуд. А Пастораль пасторить? Займається пасторами? Виявилося простіше.

Рецепція. Десята ранку. Я у гарному платті сиджу за столиком навпроти рецепції й споглядаю людей. Наші відвідувачі різні й, звичайно, не знають англійської. Тому під боком у мене завжди лежить блокнот, мобільний з офлайн-перекладачем та роздруківки з вправами французькою. Це та ще декілька художніх книжок – мої найкращі друзі на місяць. Поруч ходить мій колега Закаріяш Манго. Він семінарист з Анголи, африканець, що вже за півроку стане священником. Мені в це складно повірити, бо Закаріяш у своїй яскравій сорочці зовсім не серйозний. Він погано знає англійську, а тому вперше в житті я змушена говорити французькою.

«Vous-avez fatige?» - так найчастіше звертається до мене брат Закаріяш. Питає, чи я втомлена, чи я одружена, чи я добре відпочила. Не розумію, чи просто він не знає, про що спитати, чи дійсно переймається, як я. Ми так і не поговорили добре за місяць спільної роботи. Я швидко починала говорити до нього англійською у відповідь на французьку, бо думала, що зрозуміє.

«Даша, твоя французька все краща. Розмовляй зі мною французькою!» - просив він. І я розмовляла. Ламано. З перекладачем. З допомогою друзів-волонтерів, проте таки трохи спілкувалися.

«Ти розумна, якщо багато читаєш та швидко опановуєш мову», - сказав мені Закаріяш згодом. Я знизувала плечима, а сама уважно спостерігала. Закаріяш змінювався щойно з’являлися наші клієнти.  Він підходив до них і спілкувався з великою шаною. Пропонував супроводити до кімнат і допомогти з валізами. Або ж просто вів дискусії про Бога та добро у світі. Наша робота на рецепції в тому і полягала, щоб знайомитися із людьми, допомагати їм і вчитися розуміти кожного.

 

Поговорімо про смерть у музеї

Сервіс «Пастораль» опікується не тільки рецепцією й новими паломниками. Під наглядом волонтерів цього відділу є церква, кінозал, галерея, свічки в базиліці, меси та музей. Найпрекрасніша роботу, що я мала в Ля Салетт, - це якраз музей.

П’ять годин на день я та дівчина з Польщі Марта сиділи в підземеллі. Це цокольний поверх храму, де завжди холодно та трохи темно. Щодня близько ста паломників спускалися у наше царство, щоб ознайомитися з історією санктуарію. Ось камінь, на якому сиділа діва Марія. А тут її статуя та багаточисленні фото, свідчення людей, що були пов’язані з цим місцем. Зокрема були світлини пастушок Меланії та Максиміна, яким з’явилася матір Божа сто сімдесят один рік тому.

З Мартою години роботи летіли непомітно. Нескінченно лилися польсько-українські жарти й виникали прекрасні ідеї для дозвілля. Заграти у покер? Піти на зумбу? Відправитися у Корп до озер? Будь ласка. Автостопом до Італії на вхідні? Легко! Зібралися й поїхали.

Популярний напрям для дводенної відпустки волонтерів:  Ніцца, Сан-Тропе, Канни і Марсель.  Ми вирішили не шукати надто очевидних шляхів і поїхали до сусідньої країни в місто Турін. Дісталися туди за сім годин. Сходили у музей кіно, подивувалися багаточисельним кав’ярням з морозивом, які популярніші там за бари з випивкою, заночували в готелі. Назад повернулися вже потягом до кордону Італія-Франція, а далі - автостопом прямо до Ля Салетт. Одна машина – і ми вдома.

 Пiд час з наших чергувань ми з Мартою вирішили видертися на гору. Із Ля Салетт найчастіше ходять на Горгаз. Тут – 2200 метрів і підйом одна година. Друга за популярністю вершина – Шаму. Туди ми й пішли.

Я зрозуміла досить швидко, чому Шаму менш популярний. Це важко не зрозуміти. Ти підіймаєшся до певного рівня, а далі – справа за твоєю вдачею. Перед тобою хребет гори, велетенські каміння, що треба перелазити й тримати при цьому рівновагу. Один не вірний крок – і полетиш донизу.

«Пробач, мамо»? - крутилося в голові, поки я знову й знову балансувала між камінням та урвищем.

«Слухай, тут же мав сто відсотків хтось впасти й померти», - весело й одночасно з острахом каже Марта, поки просувається далі. Я переводжу дух, збираю силу волі в кулак й лізу далі. Подумки перехрещую себе й згадую відомі молитви.

«Марто, поговорімо про смерть, коли будемо у музеї», - пропоную я, подолавши ще одну перешкоду. До самої верхівки гори вже не так і багато. Відступати нема куди. Збираємо волю в кулак і йдемо далі.

Франція. Альпи. Ми стоїмо на верхівці гори й дивимося, як хмари перетікають через хребет Шаму й плавно затягують селище далеко внизу. Дивно усвідомлювати, що ми так далеко від дому, що внизу мирно спочиває наш Ля Салетт, а вже за тиждень тiльки з фото ми будемо тільки згадувати цю красу. Ти пробуєш увібрати в себе якомога більше тих просторів, тої природньої бездоганності, але це неможливо. Треба просто повертатися до цього храму і цих вершин ще. Знову і знову.

 

Дар’я Проказа