Тому виголошена проповідь виступає авторитетним голосом від світової спільноти та актом вшанування жертв пам’яті мільйонів жертв Голодомору:

"Ви довірили мені, Ваша Ексцеленціє, доволі складне завдання, прохаючи мене виголосити проповідь у день вшанування пам’яті жертв українського геноциду.76 років тому почалася одна з найжахливіших драм ХХ століття, яка, нажаль, відкрила жахливу серію інших драм. Свідомо, навмисне, з неймовірною точністю та в найбільшій таємниці, Йосиф Сталін, Лазар Каганович, Павло Постишев і В’ячеслав Молотов запускали в хід на повну потужність машину смерті, точний продукт якої і досі не відомий. Цілий регіон України, житниці Європи, разом з Північним Кавказом, втратив усе своє населення. У того, хто мав виробляти зерно, його конфіскували. Якщо вони залишали зерно, то були розстріляні відповідно до зловісного закону про п’ять колосків, який мав захищати майно колективної власності колгоспів. До терору додалося неможливе, нечуване, божевілля: віддати те, що не було вироблене, віддати навіть те, що було необхідним для посіву на наступний рік. Завжди говорять про зерно, але таке ж правило застосовувалося і до худоби: саме тому голод був лютим. Зброя голоду була використана через ідеологію, цю ідеологію, яка робить глухим, дурним і злим. Розум божеволіє, як казав кардинал Люстіже, якщо ціллю дії вже не є людина. Машина для вбивств була запущена, щоб покарати тих, які нічого не могли зробити, але Голодомор – це 1 000 смертей на годину, 17 смертей на хвилину, одна смерть кожних три з половиною секунди. Машина працювала впродовж 9 місяців. Мало хто врятувався, а ще менше тих, які ще можуть розповісти про це.

Ця нечувана трагедія, жертвами якої стали сім мільйонів людей, а можливо і десять, ставить багато питань перед свідомістю людства. Трохи більше, і вже б не було більше питань: Голодомор повністю замовчувався, а ті, хто знав, робили вигляд, що не знають, не насмілювалися говорити і, особливо на Заході, не хотіли говорити. Ці останні втратили пам'ять через комуністичну ідеологію, яка обіцяла новий світ і нову людину. Сталіни, Молотови та їхні прихильники на Заході думали одне: йде новий світ; і звичайно ж є побічна шкода. Яке це має значення! За жертвами не треба шкодувати; вони були дискредитовані, бо повстали проти невблаганної ходи Історії, вони були проти партії. Тепер ми знаємо. Що думати, що казати, що робити? Як людство може усвідомити це? Навіть більше, що треба зробити, щоб це не повторилося?

Саме такі питання ми розглядали на конференції, присвяченій питанням примирення, яка відбулася у 2007 році. Щороку, з ініціативи професора Антуана Аржаковського, директора Інституту екуменічних студій Українського Католицького Університету, ми збираємося у Ля Салєт, росіяни, українці, поляки, угорці, французи, греко-католики, римо-католики, православні та протестанти, і працюємо задля примирення у Європі. Ми багато розмірковували про Голодомор. Чи можна простити такий злочин? Чи можна йому дати визначення? Ми усвідомлюємо, з якою обачністю слід підходити до цих питань. Прощення, примирення не є легкими речами. Не можна робити «так, ніби». Які шляхи є можливими?

Мої українські брати, я не розумію вашої мови і не вмію читати по-українськи. Але газета «Українське слово» має кілька сторінок французькою мовою. Останній номер налякав мене, коли я прочитав: Україна… «житниця Європи», а на наступній сторінці – «Промова Дмітрія Медвєдєва: від пряника до батога». Україна – Росія, молодша сестра – старший брат, історія не закінчена. Примирення не здійснене. Ви повинні йти далі і не бажати лише показного примирення з росіянами. Треба знати, чому «житниця Європи» перетворилася у безмежну могилу. У 1936 році митрополит Андрей Шептицький казав: «більшовизм перетворюється у релігію… гноблення бідних, знищення селянства, знищення сім’ї є серед його принципів домінування». Геноциду вдалося вселити у душу страх, який змушує відмовитися від усього, - для чого ж страждати - , він змушує відмовитися від свободи, від демократії. «Голодомор знищив не лише століття демографічних та економічних ресурсів країни. Був знищений увесь український сільський світ у своїй культурній, мовній та філософській тяглості. А найважливіше – тисячолітній зв'язок українців з землею». Знаєте, хто це сказав? Консул Італії у Харкові 31 травня 1933 року. Це був розумний чоловік. Хто почув його? Хто повірив йому?

Вшанування пам’яті Голодомору не може зводитися до лише економічного та політичного підходу. Його не можна також замовчувати та вдаватися до ганебних угод. Його треба аналізувати з культурної та християнської точки зору. Коли ми думаємо про інші геноциди, вірменський чи юдейський, то бачимо, що ці катастрофи, походження яких є різними і які мають різну природу, породили усвідомлення, яке привело до підсилення ідентичності цього народу-мученика, як народу, який має своє місце серед інших народів. Іншими словами, спроба вбити цілий народ викликає в ньому такий моральний сплеск, що злочин став злочином проти людства. Я закликаю до усвідомлення усім українським народом цього злочину, щоб він зберіг свою душу, структурував свій протест та свою вимогу відкуплення. Саме тоді, як каже Оксана Пахльовська, народ повірить у свою гідність, а драма, яку він пережив, стане моральною нормою для свідомості усього людського роду. Тоді усі нації визнають, що Голодомор є огидним явищем, яке не повинно повторитися.

У Євангелії, яке було виголошене, бачимо, що у цій складній сцені сталося щось, що не можна було зупинити: дівчинка померла, незважаючи на настійне прохання її батька, щоб Ісус зцілив її. Але є щось, з чим не можна змиритися, - те, що смерть є остаточною. «Вір», каже Ісус батькові, приголомшеному повідомленням про смерть його доньки. Але треба було визнати, що ця дівчинка померла. У свідомості українців відбувається щось схожого: вона не може замовчувати смерть цілого регіону. Але саме приймаючи її, визнаючи її, говорячи про неї, викриваючи її, нація усвідомлює зло, завдане їй, і віднаходить надію та відкуплення. Бо немає можливого прощення без викриття зла, яке було зроблене. Вір, Україно, як повірив батько з притчі, вір, віднаходячи християнське коріння своєї культури, і твій Відкупитель врятує тебе. Лише він здатний зламати стіни ненависті. Але навіть Христос не здатний звільнити, виправдати, а, отже, і спасти, якщо немає цієї праці правди, щоб запустити в хід примирення на шляху до миру.

Наше вшанування пам’яті українського голодомору звертається до нас, кожного і всіх разом, у нашому прагненні правди стосовно нас самих, стосовно нашої історії та наших стосунків з іншими, стосовно нашої Нації і Церкви. Не достатньо поставити хрест, почати знову говорити про продуктивність та виробництво зерна. Не достатньо бажати примирення з Росією, якщо не була встановлена правда, якщо можна продовжувати огидний шантаж: чи доведеться нам після конфіскації врожаю та насіння, після голоду бачити, як відрізають газ? Чи ще довго Україну вважатимуть меншою сестрою, яка не хоче асимілюватися? Ви, українські брати, ви не переживаєте це вшанування пам’яті, як ті, що є в Україні. Певним чином, ваше вигнання чи ваш статус емігрантів дозволяє вам поглянути з відстані і в світлі віри здійснити роботу правди, яка веде до свободи та примирення, яке веде до миру. Те, що Господь зробив раз і назавжди своїм хрестом, ми не перестаємо робити це і жити цим кожен зокрема і всі разом задля служіння спільному благу, щоб у правді, примирені й об’єднані у Христовому тілі, ми проголошували спасіння, яке приходить, незважаючи на розділи історії, і будували мир через примирення, надію нашого світу".

Владика Філіп Брізар, генеральний директор Асоціації "Справа Сходу".